На 23 році своєї незалежності Українська держава опинилась в скрутному економічному, політичному становищі. Нові світові економічні реалії відкрили навіть останнім оптимістам реальний стан української промисловості, що паразитуючи на радянському спадку (який ще за створення поступався західним конкурентам) та дешевих ресурсах (газ, вугілля, робоча сила) сформувалась на основі низькотехнологічних, слабоконкурентних та малодохідних галузей (металургія, хім. промисловість, машинобудування). Хабарницька виконавча влада, лобістська законотворча та майже відсутня судова за умови повної імпотентності та злочинності міліції доповнюють сучасний політичний малюнок України. Популістські дії, імітація владою реформ призводять тільки до збільшення бюджетного розриву, що покривається за рахунок зовнішніх запозичень, які, по суті, проїдаються та врешті лягають податковим тиском на плечі громадян. На фоні цього лунають (часто корисливі) заклики в якості панацеї до вибору Західного чи Східного вектору розвитку, приєднання до Європи чи Митного союзу і т.п. То який шлях вибрати українцям, куди піти-приєднатися, чи є вихід з даної ситуації? Спроба відповісти на це та інші питання буде пізніше, а поки спрямуємо свій погляд в нещодавнє минуле України для того, щоб зрозуміти корінь проблем, причини сучасного стану.
Коли в 1991 році на голови українців "несподівано" впала незаслужена, але така жадана багатьма поколіннями, можливість створення незалежної держави, більшість населення на референдумі віддала свій голос за незалежну Україну. Зважаючи на досить пристойний (в порівнянні з іншими пострадянськими республіками) тогочасний економічний стан та патріотичний підйом, здається, ніщо не заважало патріотичним силам почати необхідні реформи в інтересах перетворення радянського типу економіки в ринкову. Проте відсутність громадянсько свідомого, зрілого суспільства, яке б усвідомлювало своє провідне значення, відповідальність і безпосередню участь в формуванні та контролі державної влади, зіграла вирішальну роль в ході новітньої історії України. Населення, що звикло до радянської системи держуправління та за відсутності/пасивності національно-спрямованих альтернатив, обрало на ключові державні посади представників все того ж бюрократично-корумпованого, ринково-недосвідченого, нездатного до швидких змін радянського апарату. Другу провідну роль зіграв інший "спадок" СРСР - криміналітет, що посилився в період "перестройки" та розквіт вже в незалежній Україні на фоні деградації міліцейського апарату та погіршення економічної ситуації. Таким чином злиття радянської бюрократії та криміналітету за умови пасивності громадянського суспільства вирішило подальший хід української історії: замість необхідної трансформації економіки за рахунок адаптації до світового ринку та проведення суспільно-важливих реформ в Україні стартував процес "роздержавлення" найприбутковіших підприємств в інтересах владно-кримінальних структур. Цей 22-річний процес так званого "первинного накопичення капіталу" триває й донині, в результаті якого український політично-економічний устрій сформувався як олігархічно-бюрократичний.
Так, повертаючись до сьогодення, в результаті цього процесу більшість прибуткових галузей України (енергетика, металургія, хім. промисловість, фінансові послуги ...) опинилися у володінні та/або під контролем фінансово-олігархічних груп. Частина - покищо в державній власності, очолювана неефективними вихідцями з "радянської" бюрократії та керована на створення "умов" для подальшої приватизації. Тому політика країни (як внутрішня так і зовнішня), яка по суті є наслідком економіки, спрямована не на національні (тобто в інтересах більшості громадян) пріоритети, а диктується нагальними економічними інтересами фінансово-олігархічних представників. Парадоксально, але українське суспільство та економічний потенціал всієї країни стали заручниками низькотехнологічних, малоефективних галузей, які знаходяться в приватній власності! Хабарництво, злочинність та неспрожність всіх гілок влади, судової системи, міліції довершують сумну картину занепаду соціально-економічного устрою сучасної української держави.
Тож звернемось до головного питання, що хвилює небайдужих українців: чи потрібні взагалі та які саме зміни в державі для перелому вектору розвитку країни? Одна частина песимістично налаштованих українців обрала однозначний вихід для себе - імміграція. Що ж, кожен має право особистого вибору, на щастя цей нерадісний для країни процес теоретично може набути зворотнього напрямку та, головне, не підходить для більшості громадян. Інша, пасивна, частина населення очікує, що об'єктивні зовнішні чинники та природні внутрішні процеси врешті призведуть до "еволюційно" правильного вектору розвитку української держави, тобто з часом ситуація вирішиться самостійно і спроби радикальних змін є марними. З цим рішенням також важко погодитися: такий матеріалістичний підхід (як і протилежний - чисто "ідеалістичний") є антиісторичним по суті - розвиток людського суспільства у всі часи спрямовувався розумовим (людським) чинником, будучи обмеженим об'єктивними "матеріалістичними" обставинами. Новітня світова історія має яскраві приклади рішучих успішних реформ (Сингапур, Південна Корея, Тайвань) ініційованих ефективною та діючою в державних інтересах владою. Скільки ще необхідно чекати українцям: 20, 30, 40 років ..., вічність? Чи виправдовує тактика "очікування" те, що за ідентичний часовий проміжок та ідентичних початкових умов Китай (Польша, Прибалти ....) досяг незрівнянно кращих економічних результатів? Очевидно, ні. Врешті, недаремно народ каже: "Під лежачий камінь вода не тече".
Тож, зостається шлях активних змін. Розберемо теоретичні та найбільш ймовірні для нашої країни варіанти. Ще давні греки "здогадалися" про вірогідні форми управління державою: влада більшості (демократія/охлократія), влада обраних (аристократія/олігархія), влада одного (автократизм/тиранія). Де юре українська незалежна держава задумувалась як демократія, але фактично в результаті певних історичних подій набула, як відомо, олігархічних рис. Враховуючи ганебний сучасний стан демократичних інститутів країни (які є необхідним базисом будь-якої успішної демократії), не варто сподіватися на демократичне майбутнє. Понад два десятиліття незалежності не тільки не посилили демократичні засоби держуправління, а лише остаточно перетворили Україну на олігархічну державу. Результати виборів лише підтверджують несформованість українського громадянського суспільства - а без нього демократія неможлива в принципі. Доводиться констатувати, що Україна ще "не доросла" до демократії.
Для аргументації тезису про нереальність "аристократичного" варіанту для країни доведеться розглянути наслідки Помаранчевої революції 2004р. Тогочасна опозиція існуючому політичному режиму об'єдналась в "помаранчеву" коаліцію та, претендуючи на роль політичної еліти й отримавши підтримку активної частини народу, здобула можливість для корінних політичних змін. Проте чвари, корупція та особисті мотиви ключових фігур, а також "безпроблемне" злиття опозиції та представників олігархату показали справжню суть "еліти". Все ж попри деякий негатив та розчарування суспільства Помаранчева революція була єдиним демократичним шансом України на шляху до якісного перетворення на зразок Грузії. Головне, її наслідки та подальші політичні події дають нам можливість констатувати два ключових факти: перший - наразі в Україні не існує справжньо патріотичної політичної еліти; другий - активна частина українського громадянського суспільства є єдиною внутрішньою силою, яка за бажанням здатна змінити долю держави.
Залишається нерозглянутим автократичний варіант. Насправді, при всьому негативі, з яким здебільшого асоціюється саме тиранія (виродження/антипод автократії), автократичний політичний режим ще не випробуваний незалежною Україною, хоча мав (досить успішні) прецеденти в історії країни (Б.Хмельницький, П.Скоропадський тощо). Порядна та розумна людина, наділена широкими політичними повноваженнями, здатна сформувати професійну команду, ініціювати та провести такі необхідні політичні та економічні реформи в інтересах держави та народу України. Тільки автократичне керівництво та персональна відповідальність дасть змогу провадити національно-орієнтовану політику, а не політику підтримки приватних інтересів. Відсутність політичної "боротьби", популізму значно підвищить можливість проведення реальних довгострокових реформ, створення дієвої судової системи нарешті дозволить застосувати "єдиний закон для всіх". Люстрація та оновлення апарату держуправління, радикальні економічні перетворення в поєднанні з режимом "сильної руки" здатні якнайкраще сприяти зміні вектору розвитку країни, особливо за умов світової економічної стагнації. Недаремно, бізнес також схильний використовувати напівавтократичний режим управління підприємством. Навіть теорії управління та ймовірностей стверджують, що система, яка складається з меншої кількості елементів (органів керування-влади) є більш стабільною та передбачуваною ніж складніші системи. Та й в новітній історії є приклади успішних автократичних політичних режимів (Лі Куан Ю, Сингапур), які досягли радикальних економічних трансформацій і з плином часу трансформувались знову в демократії.
Важкі часи потребують нестандартних та радикальних рішень. Країні конче необхідні рішучі перетворення в економічній та політичній сферах. Врешті, за умов продовження деградації та погіршення світової кон’юнктури Україна може остаточно втратити цей історичний шанс і припинити своє існування як єдина незалежна держава. Зазначимо, що незважаючи на те, в якому об'єднанні/державі може опинитися країна, ніхто крім самих українців не буде зацікавлений в їх економічному добробуті. Тому, чи не єдиним ефективним варіантом був би адекватний автократичний режим управління державою, ініційований за допомогою активної частини української громади і, як видається можливим, закріплений в правовому сенсі своєрідним договором/контрактом між суспільством та національним лідером, регламентуючи його права та обов'язки, пріоритети зовнішньої та внутрішньої політики тощо. Адже носієм верховної влади в країні є народ і лише йому під силу змінити ситуацію. Необхідно "всього" 2-3 млн. активістів, які долучаться до обговорення плану дій і в необхідний момент будуть готові вимагати й підтримати мирною демонстрацією зміну влади. Вірю, українцям до снаги здивувати світову громадськість та продемонструвати нестандартне рішення складної ситуації. Закликаю всіх небайдужих долучитися до обговорення та поширення даної ідеї. Наша доля - в наших руках.