Ігор Терехов Війна змінює звичні правила. Те, що ще вчора було питанням комфорту чи сервісу, сьогодні стає питанням безпеки.Ми не можемо змінити природу російської агресії. Але можемо зробити все можливе, щоб її удари забирали якомога менше людських життів.
ЛАД, до цього місця ти не дочитав ?
Зробив вигляд, що цього речення не було ?
Балістичний удар по порту: щонайменше чотири загиблих та численні поранені, — повідомляють монітори.
Кочевник писал(а):На ґрунті побутового конфлікту комбриг наказав підлеглим викрасти на Київщині двох цивільних осіб, яких потім вивезли до Полтавської області та вбили.
Побутовий конфлікт -це двоє образили дружину комбата.. А от як ОБРАЗИЛИ -ніде не описано. Якщо послали - то це одне Якщо згвалтували - то за це не гріх і повбивати.
Згвалтували - це не образили, а згвалтували. А "образили" - це не пропустили звізду на виїзді з парковки. Тому такий антикриз країну веде тільки до біди.
Помимо дефицита топлива на АЗС и отключений электричества, крымчане столкнулись с новой проблемой. Жители частного сектора сообщают о нехватке баллонного газа. В Севастополе стоимость 40-литрового баллона сжиженного газа с доставкой выросла с 2 000 до 7 250 рублей — в 3,6 раза.
«Мы живём в частном секторе, у нас баллонный газ. У некоторых он уже закончился, и люди готовят на кострах, потому что бензина нет и за газом не съездишь. Как бы предложить правительству идею развозить баллоны по СТ, как делалось в советские времена?» — рассказала местная жительница.
ситуація не весела, але ніяк не хочу виїзжати з Криму
одна знайома батька (їй за 75+) у 2022 році отримала квартиру в Керчі, яка належала родині українців (які у 2015р виїхали в Україну з Криму), місцеві паразити від окупаційної влади реквізували квартирі (власники яких залишили Крим)
Shaman писал(а):гадаю, через проход Ормуза якись виплати запровадять на кшталт лоцманських - але не більше. навіть Туреччини зобов'язана пропускати кораблі через Босфор, а тут ще є води Омана. на крайняк будуть біля Оману плавати. а інакше Іран рознесуть...
Вопрос не в виплатах или пошлинах в мирное время. Проблема в том, что если соберутся "разносить". у них есть уже опробованное "оружие" - перекрыть Ормуз полностью.
уважно слідкуємо за думкою. зараз завдання відновити вільний рух через протоку. а якщо Іран буде цьому перещкоджати - його будуть бити. за перекриття протоки. й правильно будуть робити. саме такий порядок подій.
головне інше - поки вони цю стадію не пройдуть, Раша не зможе нормально розвиватися...
А вот это их проблемы, которые меня совершенно не волнуют.
отут ви лукавите - ніякий варіант поганих подій на Раші вас не влаштовує - але ви розумно це не визнаєте. а от українців влаштує - бо лише в цьому випадку буде впевненість, що Раша не спробує павтарить - й наші діти та онуки будуть жити в спокої.
Кочевник писал(а):Просто навів факт, до чого призводять лякалки "бурятами" у виправдовуванні будь-якої дичини, яку коїть влада. Вседозволеність породжує беззаконня.
можемо тобі лише побажати потрапити до бурятів й переконатися, що це не лякалки. або просто потрапити в полон до руських. а там порівняєш на що це більше схоже - на ГУЛАГ чи німецькі концтабори...
Кочевник писал(а):Просто навів факт, до чого призводять лякалки "бурятами" у виправдовуванні будь-якої дичини, яку коїть влада. Вседозволеність породжує беззаконня.
а так дочекаємось висновків слідства - бо ти окремий випадок намагаєшся подати, як систему - що є нахабною брехнею.
тут нам так пафосно розповідали про мобілізацію в Ізраілі - а там виходить теж є свої нюанси
Ізраїль давно є хрестоматійним прикладом для будь-якої дискусії про мобілізацію. Обов'язковий призов до Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ) діє з моменту заснування держави 1948 року – і стосується не лише чоловіків, а й жінок, що є рідкістю у світовій практиці. Другий начальник Генштабу ізраїльської армії Ігаль Ядін колись сформулював це дуже влучно: в Ізраїлі немає цивільних людей – є солдати на 11-місячній відпустці.
Резервна система там – не формальність, а фактична основа обороноздатності: за задумом, у разі великої війни тотальна мобілізація резервістів має завершитися впродовж доби. Західні військові аналітики іноді жартома називають ізраїльську армію "важкоозброєним ополченням" саме через те, наскільки глибоко механізм резерву вбудований у щоденне життя суспільства (населення Ізраїлю близько 10 млн осіб) – людина залишається мобілізаційно придатною фактично до 40 років, і призовна система побудована так, щоб у людини залишалося відчуття вибору, а не якогось покарання.
Все це справді виглядає як модель дисципліни і суспільного консенсусу. Але є один сегмент ізраїльського суспільства, для якого це правило ніколи не діяло – і саме навколо нього останні роки розгортається тривала й гостра внутрішньополітична криза.
Ще на зорі державності один з творців сучасного Ізраїлю Давид Бен-Гуріон домовився зі спільнотою ультраортодоксальних євреїв (хареді) про звільнення студентів єшив (релігійних навчальних закладів) від військової служби за принципом "Торато умануто", тобто "Тора як професія". Тоді йшлося про кілька сотень людей, і це був символічний жест на підтримку відродження традиції вивчення Тори, знищеної Голокостом.
Вісімдесят років по тому ця "тимчасова" пільга перетворилася на структурну проблему: хареді сьогодні становлять близько 13–14% єврейського населення Ізраїлю, тобто приблизно 1,3 мільйона людей, – і десятки тисяч чоловіків призовного віку роками користуються звільненням від служби просто за фактом навчання в єшиві. Простіше кажучи – не хочеш служити, стаєш студентом в релігійному навчальному закладі.
Цифри самі по собі промовисті: за нещодавніми оцінками ізраїльської армії станом на середину 2026 року кількість людей, класифікованих як ухилянти від призову, сягає приблизно 32 тисяч, ще близько 50 тисяч отримали офіційне попередження. Загальна кількість тих, хто в перспективі може підпасти під цю категорію, оцінюється у 80–90 тисяч. Попри це, поліція за рік з початку кризи проактивно заарештувала лише 17 таких ухилянтів – настільки токсичною політично є ця тема, що влада фактично нічого з цим не робить.
не наші мійльони ухилянтів, але все одно. щось мені підказує, що доля російськомовних серед тих, хто став активно вчити Тору - чимала
Певна спокуса провести пряму паралель між подіями пов’язаними з мобілізаціє в Україні та Ізраїлі зрозуміла: в обох випадках – суспільна напруга навколо явки на службу, конфлікт довіри між державою і громадянами, звинувачення в несправедливості, і в обох випадках влада балансує між необхідністю поповнювати армію і ризиком дестабілізації всередині країни. Багато українських експертів вже неодноразово зверталися до ізраїльського досвіду виживання країни, кажучи, що його треба запозичувати. Але, як бачимо, не варто думати, що в Ізраїлю не має тих самих внутрішніх проблем, з якими стикається Україна через мобілізацію, вони є, але питання лише в тому, як з ними справлятися, мінімізуючи шкоду.
В Ізраїлі хареді відкрито і послідовно заперечують сам принцип – не процедуру, а обов'язок як такий, і роблять це вже майже вісім десятиліть поспіль, спираючись на релігійну ідентичність та свою політичну вагу. Це принципово інший досвід, ніж український, і тому інструменти, які могли б спрацювати в одному випадку, безсенсовні в іншому. Теперішний українській системі мобілізації, найімовірніше, справді бракує прозорості, єдиних стандартів поведінки груп оповіщення та швидкого й публічного розслідування спірних інцидентів – саме про це говорять критик і фахівці, пропонуючи або повну відмову від вуличного оповіщення (в народі "бусифікації") у звичному форматі, або, навпаки, перехід до максимально загальної без винятків, а отже – сприйнятої як справедливішої, мобілізації.
Ізраїльському ж уряду бракує геть іншого – політичної спроможності взагалі змусити частину власного електорату визнати, що правило рівності перед законом стосується і їх також, попри те, що на боці цього правила стоїть навіть Верховний суд країни.
Тобто загалом кажучи, суспільне невдоволення мобілізацією – не виняток, а закономірність для держав, які ведуть тривалі війни. Тим більше, чим довше триває війна, тим сильніше суспільство вимагає однакових правил для всіх. Але поки жодна демократія у світі не знайшла ідеальної моделі, яка одночасно забезпечувала б потреби армії, враховувала права окремих громад і не породжувала нових конфліктів. Бо сама по собі війна – це завжди випробування не лише для армії, а й для суспільного договору, який доводиться постійно переглядати в пошуках балансу між свободою, справедливістю та необхідністю виживання держави.
Добавлено: Сб 11 июл, 2026 18:29
