Ми просто так скаржимось (за звичкою), чи ми дійсно бідні?

Bobua думаю, вам би такий формат сподобався :

https://life.liga.net/poyasnennya/artic ... skyi-rynok

Faceless


Миленько.

Але не ідеально.
Квадратові коробочки -- то все одно тисне на психіку, мабуть. Правильні форми -- неприродні.

Ідея має краще втілення.
От уривки з книги “Джерело” Айн Ренд.
1943р чи й раніше...

У широкій долині, далеко внизу, в перших променях ранкового сонця, він побачив місто. Тільки це не було місто. Таких міст не буває. І він відклав зустріч із реальністю ще на певний час, не шукаючи відповідей і пояснень, а лише споглядаючи.
Схилами пагорба перед ним збігали додолу невеличкі будиночки. Він знав, що ніхто не торкався цих схилів, що їхню природну красу не змінювали жодними підступними діями. Одначе якась сила таки зуміла збудувати на цих пагорбах будинки так, що вони стали невід'ємною частиною ландшафту; і вже неможливо було уявити цих схилів такими ж красивими без будинків — наче століття і низка природних змін, що створили ці пагорби в протистоянні величних сил, завершили процес, подолали шлях до мети, — а цією метою були ці споруди, невід'ємна частина краєвиду; утворені цими пагорбами будинки водночас домінували над ними, надаючи їм значення.
Будівлі звели з простого граніту — це навіювало думку про кам'яні брили, що випиналися на зелених пагорбах — і зі скла, великих склоблоків, що наче запрошували сонце завершити будівництво, а сонячне світло — розчинитися в кам'яній кладці. Там було багато споруд, невеличких будиночків, розкиданих на чималій відстані один від одного, і серед них не було двох абсолютно однакових. Це були наче варіації на одну тему, наче симфонія, створена невичерпною фантазією, і хлопцю вчувався тріумфальний сміх сили, що наче жадала звільнитися, зухвало витратити себе, і все ж ніяк не могла це завершити. Музика, думав він, обіцянка музики, що він її почув, зробила це все реальністю — ось вона, перед його очима — та він не бачив її, але чув у музичних акордах. Він подумав, що це і є універсальна мова думки, зображення та звуку — чи це була математика? — дисципліна розуму: музика була математикою, а архітектура була музикою в камені. У нього запаморочилася голова, тому що це місце внизу не могло бути справжнім.
Він бачив дерева, газони, тротуари, що закручено здіймалися схилами пагорбів, вирізьблені у камені сходи, він бачив фонтани, басейни і тенісні корти — і жодних ознак життя. У місті ніхто не жив.
Його це не вразило, чи принаймні вразило не так, як саме існування цієї місцини. Це здавалося навіть доречним; це не нагадувало нічого, що він будь-коли бачив у житті. Якусь мить він навіть не хотів дізнаватися, що ж це таке.
Минуло трохи часу, аж поки він нарешті роззирнувся навколо — і побачив, що не сам. За декілька кроків від нього на валуні сидів якийсь чоловік і дивився в долину. Чоловік, здається, був цілком поглинутим у споглядання, він не помітив хлопця. Він був високим і худорлявим, із рудим волоссям.
Хлопець підійшов до незнайомця, який обернувся до нього; його очі були сірі та спокійні; зненацька хлопець зрозумів, що вони відчувають те саме, і він може заговорити з ним так, як ніколи не розмовляв із незнайомими.
— Це ж усе несправжнє? — запитав хлопець, вказуючи вниз.
— Чому ж? Це все справжнє, — відказав чоловік.
— А це не декорації для зйомок фільму чи якийсь інший подібний трюк?
— Ні, це літні будиночки. Щойно добудовані. За кілька тижнів тут відкриється курорт.
— Хто їх побудував?
— Я.
— А як вас звати?
— Говард Рорк.

...

Рорк не міг второпати, чому саме його обрали будувати літній курорт у долині гір Монаднок.
Це сталося півтора року тому, восени 1933-го. Він почув про проект і пішов зустрітися з містером Калебом Бредлі, очільником великої корпорації, що купила ділянку в долині та провадила активну рекламну кампанію. Рорк вирушив до Бредлі з почуття обов'язку, без будь-яких очікувань, просто, щоб додати чергову відмову до довгого переліку попередніх. Він нічого не збудував у Нью-Йорку після храму Стоддарда.
Щойно увійшовши до кабінету Бредлі, він зрозумів, що про долину Монаднок краще забути, бо ця людина ніколи не підпише з ним контракт. Калеб Бредлі був пухкеньким коротуном із привабливим лицем і круглими плечима. Його обличчя здавалося розумним і хлоп'ячим; неприємно молодечим; йому могло бути і п'ятдесят, і двадцять: порожні сині очі зиркали хитро і знудьговано.
Але Рорк не міг викинути з голови долину Монаднок. Тому заговорив про неї, забуваючи, що розмови тут марні. Містер Бредлі зацікавлено слухав, але його зацікавленість, вочевидь, стосувалася не Роркових слів. Рорк майже відчував присутність когось третього у кімнаті. Містер Бредлі говорив мало, лише обіцяв подумати і зв'язатися з Рорком. Потім він сказав дещо дивне. Він поставив запитання, в якому не було ані схвалення, ані осуду, тому про його мету неможливо було здогадатися:
— Містере Рорк, це ви побудували храм Стоддарда?
— Так, — відповів Рорк.
— Дивно, що я сам про вас не подумав, — зауважив містер Бредлі.
Рорк пішов геть, розмірковуючи, як дивно було б, якби містер Бредлі подумав про нього.
А через три дні Бредлі зателефонував і знову запросив Рорка на зустріч. Рорк прийшов і познайомився зі ще чотирма чоловіками — членами правління товариства «Долина Монаднок». Вони були добре вбрані, з такими ж непроникними обличчями, як і в містера Бредлі.
— Будь ласка, повторіть цим панам те, що ви розповідали мені, містере Рорк, — люб'язно попросив Бредлі.
Рорк пояснив свій план. Якщо вони хотіли побудувати незвичайний літній курорт для людей зі скромними прибутками, — а про це йшлося в рекламних оголошеннях, — то мають зрозуміти, що найбільшим прокляттям бідності є відсутність приватності; лише дуже багаті чи дуже вбогі міські жителі можуть насолоджуватися літньою відпусткою; дуже багаті — тому що мають приватну власність, а дуже бідні — тому що нормально сприймають тисняву і запах тіл інших людей на громадських пляжах і танцювальних майданчиках; люди з хорошим смаком і невеликими прибутками не мають куди поїхати, якщо не люблять юрби. Звідки виникло переконання, що бідність прищеплює стадний інстинкт? Чому б не пропонувати людям місце, де на тиждень або на місяць за скромні гроші вони можуть отримати те, чого хочуть і потребують? Він бачив долину Монаднок. Це можна влаштувати. Немає необхідності руйнувати пагорби, підривати їх або розрівнювати поверхню. Потрібен не величезний, наче мурашник, готель, а маленькі будиночки, віддалені один від одного, кожен — наче заміська резиденція, курорт, де люди можуть зустрічатися з іншими, або й ні — якщо не захочуть. Не один басейн, де пануватиме тиснява, як в акваріумі на рибному ринку, а багато окремих невеличких басейнів, стільки, скільки компанія захоче — він може пояснити, як це зробити досить дешево. Не тваринна ферма тенісних кортів із загонами для ексгібіціоністів, а багато опрічних тенісних кортів. Не місце, до якого їздять заради «вишуканого» товариства і де один раз на два тижні можна зустріти власного чоловіка, а курорт для людей, які щасливі у своєму власному товаристві та які здатні насолоджуватися спокоєм.
Члени правління слухали його мовчки. Він зауважив, як час від часу вони обмінюються поглядами. Він був цілком упевненим, що такими поглядами обмінюються люди, які ледве стримуються, щоб не розреготатися промовцю в лице. Але, схоже, він помилився, тому що два дні по тому з ним підписали контракт на будівництво літнього курорту в долині Монаднок.
Він зажадав, щоб містер Бредлі поставив свій підпис на кожному ескізі, що виходив із креслярні; він не забув храм Стоддарда. Пан Бредлі погоджувався, підписував, схвалював; він погоджувався на все і все схвалював. Здавалося, він радіє, що Рорк може працювати так, як йому заманеться. Але ця послужливість мала особливий тон — містер Бредлі наче заспокоював вередливе дитя.
Рорк мало дізнався про Бредлі. Казали, що він заробив свої статки на торгівлі нерухомістю під час буму у Флориді. Його власна компанія, здавалося, володіла необмеженими фінансами, а серед її акціонерів згадували прізвища багатьох вельми заможних людей. Рорк ніколи з ними не бачився. Четверо джентльменів із ради правління з'являлися лише зрідка, ненадовго зазирали на будівельний майданчик, але не виявляли особливої зацікавленості. Містер Бредлі ніс повну відповідальність за все — але, якщо не враховувати контролю за дотриманням бюджету, не придумав нічого ліпшого, як цілком перекласти цю відповідальність на Роркові плечі.
Упродовж наступних півтора року в Рорка не було часу цікавитися містером Бредлі. Він виконував своє найбільше замовлення.
Увесь рік Рорк жив на будівельному майданчику, у квапливо збудованій хатинці на голому схилі пагорба — це була дерев'яна тимчасова халупа з ліжком, пічкою і великим столом. Його колишні креслярі знову почали працювати для нього, деякі покинули краще оплачувану роботу в місті, щоб оселитися в будівельних вагончиках і наметах та працювати в простих дерев'яних бараках, що слугували за архітектурне бюро. Роботи було стільки, що ніхто з них навіть не думав про те, щоб витрачати зусилля на облаштування вигод. Значно пізніше, пригадуючи цей час, вони розуміли, що були позбавлені комфорту; і вони не могли в це повірити — тому що рік у долині Монаднок залишився в їхній пам'яті як дивовижний час, коли земля перестала обертатися, і вони півтора року жили у весні. Вони не згадували снігу, замерзлих брил землі, вітру, що зі свистом вривався в щілини бараків, тонких ковдр на армійських нарах і задубілих пальців, які щоранку доводилося гріти над вугільною пічкою, щоб можна було впевнено тримати олівець. Вони пригадували лише відчуття весни — свою реакцію на перші паростки трави, перші бруньки на гілках дерев, першу блакить неба, — радість, від якої хотілося співати і яка виникла не завдяки зіллю, деревам чи небу, а завдяки почуттю великого почину, тріумфального поступу, впевненості звершення, що його ніщо не може зупинити. Це була радість не від листя і квітів, а від риштувань, екскаваторів, кам'яних плит і скляних блоків, що здіймалися над землею, радість, яку вони черпали у відчутті власної молодості, руху, мети, досягнення.
Вони були в армії, й це був їхній хрестовий похід. Але ніхто з них, за винятком Стівена Меллорі, не думав такими словами. Стівен Меллорі працював над фонтанами і всім скульптурним оздобленням курорту долини Монаднок. Але він також оселився на будівельному майданчику значно раніше, ніж це було потрібно для справи. Війна, думав він, це порочне поняття. У війні немає слави, як немає краси у хрестових походах. Але це була битва, була армія і була війна — і найвимогливіший період життя кожної людини, яка брала в цьому участь. Чому? У чому була різниця і які закони можуть її пояснити? Він ні з ким про це не говорив. Але з виразу Майкового обличчя, який прибув на чолі ватаги електриків, зрозумів, що той відчуває те саме. Майк нічого не сказав, лише підбадьорливо підморгнув Меллорі.

...

А ще можна піти в похід.
“Комфорт” переоцінюють...

Faceless


А ще можна піти в похід.
“Комфорт” переоцінюють...

Друже Bobua Ви жонаті ?
Папа мама у Вас є? Діти є?
Я розумію мож себе зажати , нащо не розумію ,але можливість таку допускаю. Ні корови ні свині тіки танто на стіні
Но затискати близьких? Шоб що?

Banderlog

Намагався жонитись.
Навіть знайшов дівулю, що хвалилась фоточками гірських походів, і тут вона така ходити більше не хоче... Епік фейл...

Щодо затискання -- тут я не зрозумів.
Десь на попередній сторінці писав розрахунки, що харчування на місяць сиром і нічим дешевшим за кілокалорію коштувало у грудні всього лише 5тис (7тис -- витриманим 12міс, 8тис -- пліслявий Лазур).
Ма про гори сиру в холодильнику ще давно казала, що “колись (ссср, 90ті...) очима би його їла, а тепер вже якось не йде”

Походи у гори.
Це ж не про затискання.
Це, крім корисних і цікавих навантажень, надає життю смаку.
Це надає смаку навіть простому хлібові, коли наступний буде аж за 7діб в наступному селі.

Навіть війна могла би виконувати цю фунцію для тієї більшості, що боїться йти в походи.
Якби людей брали на фронт на 3-4міс, в міцні укріплення, хай і на все готове -- все одно і вантажі до них нести на чергування, і бомбардування перечікувати.

А якщо всього цього нема -- то у що перетворюється життя? Повільне ожиріння і тліюча невдоволеність?
І лише в окупації вони зрозуміють, що саме втратили...?

Banderlog

Намагався жонитись.
Навіть знайшов дівулю, що хвалилась фоточками гірських походів, і тут вона така ходити більше не хоче... Епік фейл...

Щодо затискання -- тут я не зрозумів.

загадкова дівуля...
тож як всі хоче олінклюзів в єгипті? Шукали спорідненість душ , половинку себе? Такого не буває. Жінка просто на початку знайомства ,мімікрірує під чоловіка як хамелеон. А потім довертає на своє.
не мучайте оточуючих. Радость аскетизму і голодання не для всіх.
А за сир.
Тут мене шпротами кормили 2 рази в день днів 17. А в дитинстві то було на нр по 3 штучки на бутерброд і мож ще пару раз на рік. Розумію про шо ви, но приємлю тіки зрідка такий образ жизні. Мудрость не в мірі а в крайностях.
Але не виходящих за межу міри

Banderlog

> Жінка просто на початку знайомства ,мімікрірує під чоловіка як хамелеон. А потім довертає на своє.

Ага.
Дуже-дуже підозрілі людські істоти вони є...
От на сайтах знайомств тотальна більшість не пише навіть дрібки тексту про себе. І інколи бува огризаються ще до старту в самій анкеті “не питайте мене як дєла”.
Хочуть бути, мабуть, як чисті, незатьмарені книги... Аби легше мімікрувати.


А сир -- то лише приклад як дешево насправді жити у наші часи. І смачно. І з користю для здоров`я.
Ще в Україні добре, що йти у ліси-гори можна без плати. На відміну від зах.сусідів.
У всіх випадках коли бачу хворих людей -- то видно також, що здоров`я вони собі знищили самі... Їли лайно, пили лайно, не давали собі помірних фіз.навантажень + поменше праці.
Особливо у війську то помітно. І +100тис втрачали, і неодноразово були “тягані мордами по столах” командирами. Але все одно продовжували лити в себе отруту...
Це все, мабуть, від якоїсь “духовної бідності”? Не мають чим себе зайняти, крім “нестямної праці” як писав Ал.Гор, або алкомарень...?

А сир -- то лише приклад як дешево насправді жити у наші часи. І смачно. І з користю для здоров`я.

Жити на самому сирі? І з якого століття, до речі, оцінка раціону харчування звелася до самих калорій? Мабть, десь 17ст, коли масово розгорнули виробництво цукру - з тих самих міркувань, по дешевій калорійності

Faceless

Ні.
Сам сир приїсться.

Він був як приклад дорогої їжі.

На хлібі й воді, картоплі й буряках, олії, і простигосподи крупах, або навіть і шоколадках -- в рази, багато разів дешевше, але почались би крики про “геноцид і піввареника”.
Але їх таки доведеться додавати і сума піде вниз відносно сиру:

І ще зафіксю випадкові ціни грудня 23р., якщо теж любите “купатись як сир у маслі”.
Якщо жити на самому сирі (і ніц дешевшого), то це буде:
* 5.2тис на простому сирі
* 7.1тис на витриманому 12міс
* 10тис на сирі з пліснявою (а насправді мабуть лише 8.3тис, бо лише потім побачив Лазур по 450, але вже ніколи було “купатись у маслі”, бо фронт не жде, а заміни так і нема вже 22міс...

Ще сир важливий білками.
Без них людина не почувається ситою і жере як свиня, з відповідними сумними наслідками...

Ще сир важливий білками.
Без них людина не почувається ситою і жере як свиня, з відповідними сумними наслідками...

Тваринні білки краще шукати в м'ясі, рибі, морепродуктах. Сир теж варто додавати в раціон, але точно не ґрунтувати на ньому, і зокрема заради жирів (яких там близько 50%).
Їжа, харчування - це найбазовіші потреби, і безґлуздо оцінювати якість життя суто з можливості харчуватися

Їжа, харчування - це найбазовіші потреби, і безґлуздо оцінювати якість життя суто з можливості харчуватися

харчування тут просто як доступний спосіб пояснення.
Якшо розмову розширити стопроцентів виявиться , що для велосипедиста й користувача громадського транспорту витрати на пересування не такі й великі. А щоб помитись достатньо півторалітрової пляшки води нагрітої на сонці.
Розваги це книги і мандри лісом.
Релігія - тегнріанство з деревом духів і поклонінням сходу сонця)
В піраміді маслоу заковика. Якщо б ставити базовим вгамування голоду то маслоу правий. Но апетит не має меж. Миска вівсяної каші це базова потреба. А рагу з язичків соловїв трудно впіхнуть в піраміду розмова про те, що на вівсянці , курячій грудці чи бєзимянному твердому сирі не зробиш великої накрутки. Накрутка завжди на мраморній говядині.