shapo написав:Что там про пейсы?
Извиниться не хочешь?
Ну, якщо єврея ображають єврейські пейси, яких в Ізраїлі мульйони...Вибачай - будеш просто євреєм, без пейсів.
|
|
Додано: Сер 04 бер, 2020 23:25
Re: Політичні дискусіїНу, якщо єврея ображають єврейські пейси, яких в Ізраїлі мульйони...Вибачай - будеш просто євреєм, без пейсів.
Додано: Чет 05 бер, 2020 00:20
Разоблачая большевистскую ложь
Щоб не лізти в хащі і не потонути в дрібницях, просто ознайомтеся...І живіть спокійно!  Всю жизнь нас учили, что пресловутые бандеровцы и вообще украинские националисты были равны нацистам в геноциде евреев. Как и все, что насаждалось большевиками, и это оказалось ложью. И националисты оказались разные, и красные партизаны были в огромном числе антисемитами и убийцами евреев. Белое и черное перестало быть таковым. Стало сложнее. Всегда легче мазать одной краской всех: красные -спасители евреев, жевто-блакитны (черно-красные) - убийцы. На самом деле и там и там были и те и другие. О красных я уже рассказывал - под постом поставлю еще ссылки. Теперь давайте поговорим об украинских националистах. В первую очередь я пишу для евреев. Украинцы уже много знают об этом, а вот в моем поколении и старше евреи все еще часто подвержены предрассудкам. И попытки их опровергнуть вызывают часто враждебную реакцию и обвинения в попытках оправдать убийц. На самом деле это попытка разобраться кто убийцы, а кто нет. «Общей платформой сионистов и украинских буржуазных националистов стала ненависть к Советской власти» – писала «Радяньскa Україна» в августе 1971 года. Статья называлась «Заговор обреченных». Страницы тогдашних «украинских» периодических изданий пестрят заголовками и рубриками типа «Факты против сионистов», «Зловещие блики сине-белой звезды», «Провокационная суета сионистов». В 70-е годы отношения СССР и Тель-Авива были кризисными. Очевидно, пропагандисты устроили промывание мозгов «советским гражданам» не только с помощью «Всемирной конференции в защиту советских евреев», которая состоялась в Брюсселе 23 февраля 1971 года. В конце 1960-х – начале 1970-х в советских концлагерях оказалось много молодых диссидентов из Украины, среди которых было немало евреев. Они, воспитанные на советских учебниках и семейных преданиях о войне, всеми возможными способами передавали на Запад информацию об осужденных на 25-летние сроки – воинах Украинской армии, с которыми в «большой зоне», возможно, и не познакомились бы. Михаил Хейфец в своей книге «Украинские силуэты» называет их «святыми стариками». Случалось, что диссидент-шестидесятник попадал в одну тюрьму с евреем, осужденным на 20 лет за «украинский буржуазный национализм». И только сейчас мы можем узнать о трагедии и борьбе, которые стояли за этим удивительным приговором. Врачи и стрелки «Пока в мои руки не попали соответствующие документы, я считал, что УПА сотрудничала с фашистами» – говорит израильский историк Аарон Вайс, семья которого и он сам были спасены украинцами. «Немало бежавших из гетто в западных регионах Украины в 1942 – 43 годах так или иначе встречались с украинскими повстанцами. Это непростая картина, большей частью позитивно окрашенная, – констатирует доктор наук, профессор Феликс Левитас. – Я лично работал с документами, видел, что немало евреев сами добывали оружие и присоединялись к украинским повстанцам. Однако, повстанческие отряды были разными, полевые командиры были разными». Феликс Левитас обладает одной из наибольших в Украине библиотек по истории фашизма и гитлеризма, которую собирает в течение 20 лет. Докторскую диссертацию защитил в 1997 году на тему «Евреи Украины в годы Второй мировой войны». В архивах профессора Сорбонны (Париж) Владимира Косика есть документы о том, как евреи оказывались в лесах. УПА организовывало массу акций для бегства евреев-врачей из нацистских гетто. Часть повстанцев находилась в тяжелом состоянии, оружия и продовольствия не хватало, и, по материалам Косика, немало повстанческих отрядов организовывало из беглецов лагеря для гражданских лиц. Эти лагеря помогали повстанцам, а повстанцы охраняли лагеря. Из лагерей отбирали в отряд врачей и молодых людей, готовых воевать. «Евреи храбро воевали в рядах УПА, мы не знаем случаев их недостойного поведения», – пишет известный историк Ярослав Дашкевич. «Все они честно выполняли свой долг, оказывали помощь не только бойцам, но и всему населению, не оставляя боевых порядков в тяжелых ситуациях, даже тогда, когда имели случай перейти к красным. Многие из них погибли воинской смертью на защите идеалов, за которые боролся украинский народ», – такaя оценка участия евреев в украинском войске одного из руководителей повстанцев Миколы Лебедя приведена в многотомной истории УПА. «Немецкая пропаганда точно уловила момент украинско-еврейского согласия и пыталась помешать ему, – рассказывает Феликс Левитас. – В архивах есть две немецкие листовки. Первая: „Слушай, украинский народ! Москва дает секретные приказы ОУН. Из секретных указаний, что попали к нам в руки, видно, что кремлевские жиды находятся в тесной связи с ОУН, которая якобы воюет против большевизма. В руководстве ОУН сидят агенты, которые выполняют приказы кровожадного Сталина и его жидовских опричников“. Вторая: „Чего хочет так называемая УПА? Селяне, помните, что УПА грабит украинский народ, мордует его и бесчестит. А кто является руководителем этой армии? Это львовские жиды и их кремлевские помощники“». «Не убивай!» «Нацистская пропаганда имела некоторое влияние на определенную часть общества, – считает Феликс Левитас. – Общей точки зрения на „еврейский вопрос“ у украинских политиков не было. С самого начала против нацистских методов и провокаций в западных регионах Украины выступили деятели ОУН – писатель и публицист Юрий Липа, редактор и экономист Лев Лукашевич, известный поэт Евгений Маланюк. Согласно документам, некоторая часть представителей ОУН колебалась, часть считала, что надо следовать немецким руслом». Между тем, ответом фашистов на Акт восстановления Украинского государства 30 июня 1941 года стали массовые репрессии, концлагеря и конкретно Аушвиц. Деятели ОУН, очутившиеся в Аушвице, одними из первых сообщили правду о массовых казнях еврейского населения, в частности об уничтожении в газовых камерах. Новые исследования проливают свет на то, почему было расформировано войско Бульбы-Боровца. Представители СС призвали Полесскую Сич принять участие в карательных акциях против еврейского населения. Большинство казаков отказалось. Тогда и возник конфликт с эсесовцами. Кандидат исторических наук Жанна Ковба много лет исследует украинско-еврейские отношения в Галиции. Она приводит свидетельство Ивана Харива с Самборщины, который возил еду в лесное укрытие для четверых еврейских девушек и парня в августе-октябре 1941 года. Селяне тайно собирали для них продукты. Позднее, по рассказу отца, Иван узнал, что выдал укрытие евреев полицай из соседнего села, которого в 1943 году уничтожили бойцы УПА. Позицию местного населения можно увидеть из тогдашних нацистских газет. «Самборская газета» на Львовщине от 1 марта 1944 года сообщает: «Казнь за укрывание жидов и содействие им, казнены – Крыжковська Мария, Дмитривська София, Сухоруч Степан, Корчмар Мария, Масляр Ганна, Назар Мария, Куляк Микола, Ковальчук Михайло, Сущ Настя, украинцы». «Эти газеты – огромный пласт для исследователей, которые увидят, что нацистскому геноциду противостояло местное население», – говорит Феликс Левитас. Согласие между народами собственной любовью прививал митрополит Андрей Шептицкий, который еще в 1913 году выступил против процесса по «делу Бейлиса», сфабрикованному в Киеве черносотенными организациями. В 1939 году он в интервью сионистской организации Галиции сказал, что всегда был сторонником возрождения еврейского народа и восстановления еврейского государства. Под влиянием владыки Украинской Греко-католической церкви во многих церквах и монастырях галичане спасали сотни евреев. Под личной опекой Шептицкого выжили 15 раввинов (Давид Кагане, которого спас митрополит, в 1970-е годы был главным раввином Тель-Авива). В ноябре 1942 года Шептицкий выступил с письмом «Не убивай!», где обращался к украинцам с призывом не поддерживать нацистские провокации. Преступники и миротворцы истории Антиеврейскую агитацию в Украине проводили и нацисты, и большевики. «С нацистами пришел мощный пропагандистский аппарат, который мастерски играл на непростых украинско-еврейских отношениях, которые складывались на протяжении истории, – рассказывает доктор исторических наук Феликс Левитас. – Заняв Львов, нацисты устроили невиданную провокацию. Они открыли двери львовской тюрьмы, где накануне энкаведисты учинили массовые расстрелы, и заявили, что „это дело рук евреев“. Дескать, все евреи – работники НКВД, которые беспощадно уничтожали украинский народ. По документам нацистов, кроме полицейских, местное население в своем большинстве на провокацию не отреагировало». Невзирая на то, что энкаведисты присыпали лица расстрелянных хлором и полили кислотой, среди мертвых во дворе львовской тюрьмы были опознаны несколько раввинов, деятелей еврейских партий и общественных организаций. Ярослава Музыченко В ходе борьбы с большевиками бандеровцы отказались от наиболее радикальных идей тоталитарного национализма и сменили лозунг ”Украина для украинцев” на другой – ”Свобода народам – свобода человеку!”. В феврале-марте 1943 года националисты на территории православной Волыни создали УПА. Повстанческая армия приняла в свои ряды несколько тысяч украинцев и представителей других национальностей – татар, грузин, азербайджанцев, армян, узбеков, русских. К концу 1943 года в ней состояло около 15 тысяч повстанцев, опирающихся на разветвленную структуру бандеровского подполья и широкую народную поддержку. На этом вооруженном этапе украинского освободительного движения документально фиксируется участие в нем евреев. Вот как описывает участие евреев в украинском Сопротивлении и.о. руководителя ОУН(б) в 1941-1943 годах Николай Лебедь: ”Большинство врачей УПА были евреи, которых УПА спасала от уничтожения гитлеровцами. Врачей-евреев считали равноправными гражданами Украины и командирами украинской армии. Здесь необходимо подчеркнуть, что все они честно исполняли свой тяжкий долг, помогали не только бойцам, но и всему населению, объезжали территории, организовывали полевые больницы и больницы в населенных пунктах. Не покидали боевых рядов в тяжелых ситуациях, даже тогда, когда имели возможность перейти к красным. Многие из них погибли воинской смертью в борьбе за те идеалы, за которые боролся весь украинский народ” В радиограмме в Центр 30 октября 1943 года руководители одного из коммунистических партизанских отрядов Бегма и Тимофеев сообщали: ”Националисты в Домбровице мобилизовали всех портных для изготовления теплой одежды на зиму. По последнему распоряжению штаба националисты сейчас принимают к себе всех, кроме поляков. В данное время [среди] националистов много евреев, особенно врачей”. Отмечали участие евреев в УПА и советские репрессивно-карательные органы. Специальная докладная записка начальника управления контрразведки ”Смерш” 1-го Украинского фронта генерал-майора Осетрова секретарю ЦК КП(б)У Никите Хрущеву повествует о задержании 1 февраля 1944 г. ”активного члена ОУН, еврея” Лейбы Иосифовича Домбровского (псевдоним ”Валерий”). Из текста следует что он, уроженец села Ольшаница Ракитнянского района Киевской области, 1910 года рождения, с 1929 по 1941 года состоял в ВКП(б). Окончил юрфак Киевского университета. В начале советско-германской войны был призван в Красную армию и, участвуя в боях, в 1941 году был ранен и попал в немецкий плен. Изменив фамилию, имя, отчество и национальность на украинца Леонида Панфиловича Дубровского, ему удалось вырваться из нацистской неволи. Поселившись в городе Ровно, он в конце 1941 года установил связь с Организацией украинских националистов и с началом вооруженной борьбы в 1943 году стал сотрудником политического отдела Украинской повстанческой армии. Здесь нужно подчеркнуть, что речь идет о наивысшей политической структуре УПА. Работая в политотделе, Лейба Домбровский написал ряд ”контрреволюционных националистических листовок, брошюр и воззваний”, в которых он ”клеветал на Советский Союз”, заявлял, ”что Москва угнетает народы не русской национальности”, призывал угнетенные народы ”к вооруженной борьбе с советским государством”. Среди подготовленных им материалов – воззвания к узбекскому, таджикскому, армянскому и другим народам. В августе 1943 года обвиняемый написал брошюру ”Как московский царизм покорял народы”. Интересно, что, согласно этому документу, не националисты втянули его в ОУН, а он сам ”установил связь” с бандеровцами (из-под палки вряд ли будешь писать пламенные воззвания и брошюры). Кстати, о подобных инициативах других евреев свидетельствует отрывок из отчёта одного из руководителей тыла военного округа УПА ”Зарево”, описывающий ситуацию около города Костополь в Ровенской области УССР в августе 1943 года: ”Национальных меньшинств в этих трёх районах нет, за исключением нескольких евреев, которые в последнее время добровольно пришли к нам работать…”. Одним из лучших врачей в отряде УПА имени Ивана Богуна, который базировался в южной части Волынской области, был амбулаторный врач Шая Давидович Варма (”Скрипач”). Исходя из протокола допроса после ареста в августе 1944 года органами НКВД, он родился в Варшаве в 1909 году. Учился один год во Франции, в 1937 году окончил Варшавский медицинский институт, супругу звали Бронислава. До 1939 года работал в еврейском госпитале в Варшаве. Потом, во время германско-польской войны, спасаясь от гитлеровцев, выехал в городок Владимир-Волынский на Западной Украине, где работал врачом-эпидемиологом, а позже стал врачом сельской амбулатории, коим и работал в годы немецкой оккупации. Был мобилизован в УПА в мае 1943 года, находился там до августа 1944 года, за это время вылечив, согласно его собственным показаниям на допросе, 200 украинских повстанцев. До нас дошли воспоминания о Шае Варме бывшей разведчицы УПА Галины Островецкой (”Коханской”): ”Варма был хорошим врачом, который в бункерных условиях делал сложные операции, он чудесно играл на скрипке, с которой никогда не расставался. Ему и псевдоним дали ”Скрипач”. Когда выпадала свободная минута, повстанцы собирались на лесной поляне, приглашали Варму, который играл для них. Его все любили и берегли”. По свидетельству Галины Островецкой, за деятельность в УПА Шая Варма был приговорен к двадцати годам концлагерей. По воспоминаниям сотенного УПА В. Ниновского (”Грабенко”), действовавшего в северной, лесной части Ровенской области, врачом в его батальоне был еврей из города Ровно под псевдонимом ”Чёрный”. По словам автора, когда было много раненых, доктор ”Чёрный”, кроме УПА, постоянно бывал на санитарных пунктах, чтобы оказывать помощь крестьянам, поскольку других врачей в том регионе не было. Источник: «Корни», Жена Романа Шухевича Наталья в сентябре 1942 — феврале 1943 года прятала у себя соседскую девочку-еврейку Ирину Райхенберг.. Роман Шухевич помог с изготовлением для девочки новых документов на имя украинки Ирины Рыжко, по которым она значилась дочерью погибшего офицера Красной Армии, и что после того, как Наталья Шухевич была арестована гестапо, Роману Шухевичу удалось переправить девочку в сиротский приют при женском греко-католическом монастыре василианок в Пилипове, близ местечка Кулыкив — в 30 км от Львова. Информация стала известна только в 2008 году после обнародования материалов архива СБУ. "Движение украинских националистов не было антисемитским. Бандеровские лидеры спасали евреев в годы Холокоста и сражались вместе с ними в рядах Украинской Повстанческой армии (УПА)», – заявил историк В.Вьятрович, на основании рассекреченных архивов КГБ. Выводы: - Антисемитизм в Украине был, но его организаторами и вдохновителями были сперва Царская Россия, а потом Нацистская Германия - До 1941 года ОУН никак не выделяла евреев в своей борьбе - В 1941 году евреев выделили. Были призывы бороться с ними как с пособниками большевизма, с указанием нецелесообразности погромов, как оружия Москвы для перенаправления гнева народных масс с себя. - Сам Степан Бандера находился под немецким арестом с 1941 по 1944 год и не был причастен к созданию УПА, а являлся его символом - После освобождения на первом же акте принятом ОУН в 1944 году было принято решение полностью отказаться от любого вида борьбы против евреев. Евреи были поставлены на один уровень с остальными национальностями, которым гарантировалась свобода культуры и вероисповедания. - Все документы, свидетельствующие о том, что к геноциду евреев были причастны члены ОУН УПА были отвергнуты Нюрнбергским Трибуналом, а позднее и Конгрессом США на заседании по нацистским преступникам. В заключение повторю сказанное в начале - были среди украинских повстанцев преступники, убийцы, антисемиты - как и среди красных партизан. Наша задача же - знать всю правду, не выбирая ее кусочки.
Додано: Чет 05 бер, 2020 02:24
Каких изменений хотите лично Вы?
Додано: Чет 05 бер, 2020 03:06
Якi роки Ви вiдносите до новітньоі України?
Так, за роки незалежностi населення України збiльшилось з 52 млн. до 38 млн. за пiдрахунками Дубiлета.
Якщо немає вбивств, то немає антисемiтизму. Блискучий висновок! Востаннє редагувалось ЛАД в Чет 05 бер, 2020 03:36, всього редагувалось 1 раз.
Додано: Чет 05 бер, 2020 03:21
Ефект дежавю 1917 - 2014Дослідження історії вітчизняних спецслужб мимохіть привернуло мою увагу до разючої схожості того, що відбулося в Криму і на сході України, з подіями майже столітньої давності.
Склалося враження, що кремлівські стратеги і політологи витягнули на-гора з архівосховищ вкриті віковим шаром пилу плани першої більшовицько-української війни 1917-1918 років, або як її дехто з істориків ще іменує совєтсько-українською, і вирішили ще раз застосувати їх проти волелюбної і незалежної української нації. Водночас старі й апробовані методи доповнили новими і дали війні назву «гібридної». Понад те, путінці заперечують саме поняття війни і хочуть переконати всіх, що це внутрішній конфлікт. Ну, майже як сотню років тому, коли українські більшовики протистояли самостійникам УНР чи Української держави за часів гетьманату Павла Скоропадського. Ознайомлення з архівними матеріалами і науковими розвідками істориків висвітлило цікаві паралелі. Не стану переповідати всі перипетії Української революції 1917-1921 років, вдаватися до аналізу дій Центральної Ради, гетьманату, Директорії УНР та їхніх очільників, вести мову про території і кордони, тодішній статус Криму, Донецько-Криворізької і Одеської республік, Тавриди, Кубанської народної республіки та інших тимчасових утворень. Зупинюся лише на тих яскравих епізодах, які красномовно перегукуються із сьогоденням, на формах і методах інформаційної війни, спецопераціях тогочасних спецслужб – попередників нинішніх ФСБ та ГРУ із залученням агентів впливу, п’ятої колони і всіляких маргіналів. Спершу згадаймо події останніх місяців 1917 року. Тоді наприкінці жовтня в Києві Центральна Рада ухвалила ІІІ Універсал, яким проголосила створення Української Народної Республіки, що фактично ставала на шлях самостійного державного будівництва. Згідно з цим Універсалом до УНР мали входити Київська, Волинська, Подільська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська (без Криму) губернії, а долю Курщини, Холмщини, Вороніжчини та інших територій, де українське населення становило більшість, мала вирішувати воля самого населення. Такий перебіг подій не влаштовував більшовицький уряд у Москві. Там одразу почали розробляти плани, як перешкодити створенню суверенної Української держави. Перша спроба переобрання Центральної Ради в Києві 4 грудня 1917 року провалилася. Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів не зміг цього зробити, як кажуть, не вистачило кворуму. Тоді делегати-більшовики виїхали до Харкова з наміром зробити другу спробу. На їхню підтримку з Росії вже 9 грудня почали прибувати перші ешелони з більшовицькими військами і партійними пропагандистами, озброєними червоними прапорами, листівками і відповідною риторикою про єднання й світову революцію, про землю селянам, а заводи робітникам. Чи не нагадує це події весни 2014 року, коли до Харкова потягами й автобусами приїздили групи молодиків з російськими триколорами агітувати за приєднання до Росії, пікетувати облраду і примусити депутатів за щось там проголосувати? Понад те, Харків 1917-го більше нагадує Слов’янськ 2014-го, та тільки чоловічки тоді були не зелені, а червоні. У грудні 1917-го більшовикам під охороною радянських військ вдалося провести у Харкові альтернативний з’їзд рад робітничих, солдатських та селянських депутатів. Щоправда, на ньому 200 делегатів представляли лише 89 рад із понад 300 існуючих в Україні. Та це не завадило проголосити встановлення радянської влади в Українській Народній Республіці і створити свій уряд, свої збройні формування, які визнала і підтримала Москва. Наявність же двох центрів влади – у Києві і Харкові – дало змогу російським більшовикам у подальшому формально залишатись осторонь війни і демонстративно ставитися до неї як до внутрішнього конфлікту. Усе це події так званої першої совєтсько-української війни 1917-1918 років. Тоді нашестя на Україну здійснювалося силами більшовицької «п’ятої колони», активно використовувався русифікований пролетаріат великих міст. Тут напрошуються умовні аналогії з маргіналами Донбасу, які нині воюють у складі самопроголошених «ДНР» і «ЛНР». Та нас більше цікавить стратегія і тактика більшовицького наступу. Друга фаза совєтсько-української війни розпочалася після приходу до влади у грудні 1918 року Директорії УНР і проголошення, що вона діє від імені організованої української демократії, від усього активного громадянства. Після цього створений у Москві Тимчасовий робітничо-селянський уряд України за допомогою частин Червоної армії на чолі з Володимиром Антоновим-Овсієнком без оголошення війни почав наступ на Україну з курського напрямку. Що ж до незаконного вторгнення цих військ на українську територію уряд Директорії УНР надіслав до Москви низку нот протесту. На це нарком закордонних справ РРФСР Георгій Чичерін 6 січня 1919 року надіслав радіотелеграфну відповідь. Вона наскрізь просякнута таким самим цинізмом, як і нинішні заяви МЗС РФ про відсутність російських військ на Сході України і про невтручання у внутрішні справи України. Чичерін наголошував на тому, що військові дії на території України точаться між військом Директорії й Українського радянського уряду, який, мовляв, є цілком незалежним. Бажання ж Директорії мирним шляхом уладнати конфлікт «може відноситися тільки до конфлікту поміж Директорією і трудовими масами України, які прагнуть заведення радянського устрою. Відповідно до цього конфлікт і надалі виливатиметься у форми збройної боротьби до тих пір, доки Директорія застосовуватиме до Рад тактику їх насильницького придушення». Що ж, нинішньому главі МЗС РФ було в кого повчитися. Інші лідери радянської Росії і РКП(б) – Лев Троцький, Григорій Зінов’єв та інші навіть не вдавалися до дипломатичних реверансів. У їхніх публічних заявах звучало неприховано вороже ставлення до суверенітету України. Якщо ж вести мову про методи, якими Москва мала намір прибрати до рук Україну, то вони також цілком співвідносяться із сьогочасними. Основними каналами ведення у 1918 році підривних дій проти Української держави були дипломатичні й консульські можливості. Через ці канали легальним і нелегальним шляхом упроваджували емісарів з метою розгортання антиурядового підпілля. Нехтуючи нормами міжнародного права, радянська Росія активно використовувала участь своєї делегації у мирних переговорах з Україною. До її складу включали осіб з досвідом ведення розвідувально-підривної роботи у царській армії, а під виглядом дипломатів і консульських працівників було надіслано близько тисячі агентів та агітаторів, яким поставили завдання з підготовки антигетьманського повстання. Для цього керівникові російської так званої Мирової делегації Християну Раковському було виділено близько 40 мільйонів карбованців. Кошти нелегальним формуванням надходили тоді з Росії здебільшого дипломатичною поштою. Одного з радянських дипломатичних кур’єрів було затримано з трьома мільйонами карбованців, які призначалися для підривної діяльності. Потрапляли в розставлені органами безпеки молодої Української держави тенета й самі дипломати. Влітку 1918 року в Одесі затримали радянського консула М. Бека разом з вісьмома його підлеглими. Під час обшуку в приміщенні консульства знайшли велику кількість агітаційної літератури, циркуляри для підготовки збройних виступів, а також картки з фотографіями і біографічними даними членів бойових підпільних організацій. Велику ставку московські більшовики робили на комуністичне підпілля у робітничих центрах України. Вельми розгалужена мережа діяла на Донбасі, зокрема були створені підпільні групи в Юзівці, Маріуполі, Луганську із завданням ведення політичної агітації, організації страйків, диверсій, створення збройних формувань для майбутнього антигетьманського повстання. Для цього підбиралися конспіративні квартири, завозилися кошти. Така ж робота проводилася у Катеринославі, Одесі, Севастополі, Сімферополі, Керчі та інших містах, де під проводом комуністичних активістів розгортався страйковий рух. Чи нічого це не нагадує з минулорічних подій? А численні факти диверсійно-терористичного характеру? Згадаймо лише деякі з них. 6 червня 1918 року було здійснено диверсію в передмісті Києва Звіринці, внаслідок чого вибухнули порохові склади. Тоді загинуло більше 200 осіб, понад 1000 дістали поранення, 10 000 залишилися без даху над головою. 31 липня 1918 року терористи підірвали великий склад з набоями в Одесі. Це були непоодинокі випадки. Проти військ УНР постійно застосовували диверсійні акти на транспортних комунікаціях і лініях зв’язку. Документи свідчать про те, що усім бригадам, полкам і окремим загонам радянських повстанських сил Лівобережної та південно-східної частини Правобережної України було наказано сформувати «підривні команди» по 5-25 вояків. Ці команди отримали завдання знищувати телефонні і телеграфні лінії, мости, нападати на штаби та інші військові об’єкти. Напевне, нинішнє ГРУ і Сили спеціальних операцій ФСБ РФ саме відтоді ведуть часовий відлік зародження своїх спецпідрозділів. Але і тоді й зараз вони відпрацьовують свої навички на українцях – і це є головним. Підрив боєздатності збройних сил гетьманату здійснювався і шляхом вербовки та переманювання військовослужбовців. Красномовним щодо цього був візит з Москви до України у червні 1918 року Г. Камєнєва за завданням тодішнього голови військового відомства РРФСР Л. Троцького з метою вербовки пілотів авіаційних частин та авіатехніків. Більшовицький емісар спокушав фахівців привабливими умовами подальшої служби в Червоній армії і ліпшим грошовим забезпеченням. При цьому наочно демонстрував пачки купюр по тисячі карбованців. А ще він вимагав від пілотів перегнати до Росії літаки. У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України збереглися матеріали зі свідченнями підривної діяльності Г. Камєнєва. За ним встановили стеження, яке виявило конспіративні зустрічі з офіцерами авіаційних частин в ресторанах, кафе і на київських вулицях. У його готельному номері провели обшук, під час якого знайшли підроблене посвідчення службовця Першого українського авіазагону. Подальша оперативна розробка засвідчила, що московському візитеру вдалося завербувати одного з льотчиків – фон Вітте, в якого знайшли розписки про отримання коштів. Після цього емісара і агента заарештувати й помістили до Лук’янівської в’язниці. Таких самих вербувальників та їх посібників затримала Служба безпеки України у минулому році. Новоявлені послідовники Г. Камєнєва підбивали українських льотчиків до викрадення сучасних бойових літаків. Зараз у слідчому ізоляторі вони очікують на вирок суду. Такі паралелі зустрічаються чи не на кожному кроці. Ось у тогочасних документах і мемуарах безпосередніх учасників революційних подій знаходимо згадування про контакти більшовицьких московських функціонерів з шахтовласниками Донбасу. Уже тоді окремих донецьких «олігархів» Москва використовувала для фінансування мережі збройних формувань з числа російських шовіністів для відкритого виступу проти існуючої української влади. Йдеться, зокрема, про таємну організацію в Харкові, яка мала у своєму складі офіцерський батальйон чисельністю близько 1000 активних бійців, 3000 гвинтівок та 20 кулеметів. Виступ планувався на момент початку бойових дій Добровольчої армії проти Української держави. Таких прикладів чимало. Звісно, не можна спрощено підходити до порівнянь. Бо ситуація того ж 1918 року суттєво відрізняється від сьогоднішньої. Проте є й реальна користь від цього. Стратегія розчленування України на всілякі «ДНР», «ЛНР», «Новоросію» та інші республіки, яку намагається зараз реалізувати Кремль, була вже апробована більшовиками раніше. Отже, у завойовницьких планах змінилося не так багато, як і в риториці нинішніх кремлівських діячів. Згадаймо давні висловлювання Льва Троцького, що містилися у таємній інструкції до комуністів, про те, що “без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, сала, Чорного моря, Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з нею…”. У зв’язку з цим для аналізу стратегії агресії нинішньої Росії проти України досить доречно розглянути минулі стратегії більшовицького завоювання України. Те, що відбувалося у 1917-1920 роках на території України, у тій чи іншій формі проявляється на Донбасі зараз. Тільки в якомусь жахливому, незрозумілому і гіпертрофованому вигляді. Ніби якісь паралельні світи чи то документальні фільми – давній чорно-білий і сучасний кольоровий, які накладаються один на одного, і від цього стає страшно. Страшно від усвідомлення, що це вже колись було, було з нами, і уроків з цього не було зроблено. Натомість від тієї давньої зарази у декого вже тоді, напевне, виробився якийсь імунітет, і це не дало змогу розгледіти нову загрозу. І це ще один доказ того, наскільки важливо знати й розуміти історію, вчитися на минулих помилках, аби не повторювати їх знову й знову. Ціною людських життів, цінностей, територій. У цій ситуації оптимізму додає усвідомлення того, що за ці роки й десятиліття ми стали іншими, особливо за останній рік, нація стала іншою. Невідворотно віддаляючись від більшовицького, радянського, комуністичного минулого, ми невпинно наближаємося до інших ідеалів і цінностей. І є упевненість, що цей ефект дежавю уже не з’явиться ніколи. Олександр Скрипник, радник Голови Служби зовнішньої розвідки України, дослідник історії вітчизняних спецслужб «День»
Додано: Чет 05 бер, 2020 11:00
кто такие эти "настоящие историки"? список в студию. и ,вообще, где рейтинг "настоящих историков" по степени их "правдивости"? или по степени полит.необходимости.
Додано: Чет 05 бер, 2020 11:05
Re: Політичні дискусіїВернёмся к нашим баранам:
1. Оказывается что Гончарука и Ко отправили в отставку не по причине того, что резко распродал Украину, а по причине: Не пожирания папередников. 2. Что нас ожидает? Дальнейшая продажа Украины "остаточная", под правильным кураторством Изгнание лишнего населения, коррупция, три "Де". 3. Баранам, что ратовали за "Зе" вместо "Са" - большой - большой привет! За наёмных, вместо радикальных.(только радикальных не путайте с "Ляшко и Ко" ) 4. Здравствуй Израиль! Здравствуй Польша! Здравствуй Венгрия! Здравствуй РФ! Здравствуй Германия! Здравствуй США!,... Здравствуй Новая Зеландия! - "Украина" - а что это такое? - это там, где лучшие стукачи по пианино! - А Вы "Война", говорите, голод, нищета.... - Кому некуда бежать, и считает Украину - Родиной пора позаботиться о её сохранении. Востаннє редагувалось Kudrjavuy в Чет 05 бер, 2020 11:09, всього редагувалось 1 раз.
Додано: Чет 05 бер, 2020 11:07
у них щас новая звезда в исторических откровениях - путен
Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 0 гостей
Модератор: Модератор |
|
Ми ж балакали про переназвання вулиць, а Ви мені інформацію про святкування навели. По вулиці, Ваш підхоплений фейк, я викрив. А по цим персонам, перевірте власноруч достовірність звинувачень з альтернативних джерел. Ви вкидуєте неперевірені фейки, а потім примушуєте мене ті фейки викривати, то перевірте всю інформацію власноруч, а потім запропонуйте хоч одну персону, де Ви на 100% впевнені, що ті звинувачення доведені беззаперечно. Чесно скажу, що деякі прізвища бачу вперше. 
