Розставимо акценти.

Все давно вже розжували. Якщо не сліпий - побачить! Якщо не глухий - почує!
Під час Голодомору 1932–33 років загинули мільйони українських селян, які становили основу української нації та носіями української ідентичності.
Але процес винищення українців був ширшим: перед і після Голодомору нищилась українська інтелігенція, партійне керівництво радянської Україні, а також українське національне духовенство. Саме це дає підстави вважати Голодомор геноцидом українського народу, метою якого було знищення українців як нації.
Саме в такому – широкому – контексті, розглядаючи Великий Голод в комплексі з жорстоким наступом на українську інтелігенцію, партійні кадри і духовенство закликають історики, вважаючи що саме такий підхід дає підстави вважати Голодомор геноцидом. Адже цей наступ охоплює період перед Голодомором 1932–33 років і тривав ще роки після нього.
«
З одного боку, це була війна проти селян, а з іншого боку, це була абсолютно війна проти української свідомості. Ми бачимо нищення інтелектуалів – достатньо згадати процес «Спілки визволення України» 1930 року. Достатньо згадати гоніння на українську інтелігенцію, які значно посилились наприкінці 1932-го, в 33-му і особливо в 34-му році... Достатньо згадати долю УАПЦ, яка була знищена паралельно з процесом «Спілки визволення України»… І тоді ми побачимо, що направду ці всі явища підпадають під визначення геноциду», – каже в інтерв’ю Радіо Свобода доктор історичних наук Юрій Шаповал.
«Тому ця вся акція вона була, безумовно, з таким широким політико-ідеологічним підтекстом і вона була частиною нищення української нації», – додає професор Шаповал.
«Спілка визволення України» – це вигадана радянськими спецслужбами організація для дискредитації провідних діячів української культури та громадського життя. За сфабрикованими звинуваченнями в участі у цій спілці були засуджені до розстрілу – 15, до концтаборів – 192, вислані за межі України – 87, засуджені умовно – 3, звільнені від покарання – 124 особи.
Раніше в інтерв’ю Радіо Свобода професор Квебекського університету в Канаді Роман Сербин також наголосив на потребі розглядати Голодомор в ширшому контекст.
Голод був проти селян, а Голодомор – це геноцид української нації.
«Слово «голодомор» увійшло у вжиток у 1980–1990-х роках, і походить під поняття «смерті від голоду». Зараз голод, Голодомор і геноцид стали синонімами, хоча вони є різними поняттями. Голод був проти селян, а Голодомор – це геноцид української нації, який розпочався наприкінці 1920-х років – і до кінця 1930-х років, до так званого Великого терору, коли докінчували нищення і української інтелігенції, і тих українських селян, частина яких повернулась із заслання, і яких ще не добили», – пояснює Роман Сербин.
Удар по інтелігенції.
В часи перед, під час і після Голодомору йшло активне згортання процесу українізації, яка тривала від 1920-х років.
В січні 1933 року за рішенням Компартії в університетах були скасовані курси з української історії та мови, що їх запровадив натхненник процесу українізації Микола Скрипник. В березні 1933-го, коли десятки тисяч людей мерли щодня від голоду, були заборонені дитячі підручники з української мови.
В 1933 році було звільнено всіх керівників обласних управлінь освіти, а також були масові звільнення професорів, а також вчителів – включно з сільськими, – а чотири тисячі з них було затавровано «класовими ворогами». Із 29 керівників педагогічних інститутів 18 було звільнено, багатьох заарештовано.
За словами професора Шаповала, найбільш потужний сигнал було дано в грудні 1932 року коли була прийнята спеціальна постанова ЦК ВКП (б) з ніби нейтральною назвою «Про хлібозаготівлю».
«І в цій постанові, яка ніби стосувалася хлібозаготівлі, ми знаходимо спеціальний блок, присвячений українізації. Українізація була частиною політики коренізації, формально запровадженою комуністичної владою у 1923 році. І ось ми бачимо кінець. В тій постанові було написано, що треба припинити «петлюрівську українізацію», – каже Шаповал.
На час початку Голодомору тиражі українських книжок сягали кількох сот тисяч, масово видавались україномовні газети і журнали, створювались підручники українською мовою і нею послуговувалось вже багато вчених і в гуманітарній, і в технічній сфері. Були помітні успіхи в літературі і театральному мистецтві (пізніше репресовані Лесь Курбас і Микола Куліш).
«І от цей маховик, розкручений в бік українізації, починає крутитися у зворотній бік. Всі ці сфери підлягають чистці, підлягають ревізії. Уявіть собі, що навесні 1933 року – ніби немає інших проблем! – коли масово люди помирають, починають змінювати словникову систему і правопис і йде пошук «шкідників» у філологічній сфері. Навіть сфера перекладів потрапляє під контрреволюцію! – пояснює Шаповал, – Така-от картина тотального наступу, тотальної руйнації. Масштаб цього був дуже-дуже солідний, це було закроєно дуже широко і це робилося спеціально».
Під потужним пресом системи опинилися українські письменники. За ними стежили, працювала цензура. Відомий письменницький будинок «Слово» в Харкові перетворився на цілодобове спостереження за письменниками з боку інформаторів. Почалися арешти.
Микола Хвильовий, який вважався представником авангардизму в новій українській літературі, після арешту його друга Михайла Ялового не знайшов іншого вибору як застрелитись. Перед цим він проїхав сільською місцевістю, яка потерпала від голоду, і дійшов висновку, що голод був абсолютно штучним і метою його було «вирішити небезпечну українську проблему раз і назавжди».
Паралельно почались гоніння на професора історії Михайла Грушевського, одного з провідних діячів доби УНР. Йому заборонили перебувати в Україні і він помер за загадкових обставин в російському Кисловодську в 1934 році.
«Отже, комуністичний режим не лише вичавлював з України якомога більше хліба, але вичавлював українську ідентичність і історичну пам’ять і нищив тих, хто був чи міг стати українськими лідерами і провідниками», – пояснює професор Шаповал.
«Це війна проти будь-яких спроб або згадок про українську незалежну державність, про події 1917–20 років. От так було окреслено завдання і все, що ми бачимо потім, воно цілком вписується в завдання, що його поставив Сталін в листі до Кагановича, в якому вказував перетворити Україну на «зразкову республіку», – пригадує Шаповал лист Сталіна від серпня 1932 року.
«
Геноцид почали з винищення інтелігенції, щоб вона не могла очолити спротив. А без цих очільників можна було уже закінчувати той геноцид голодом на селі», – пояснює Роман Сербин.
Паралельно з репресивним тиском на інтелігенцію, відбувався і наступ на Церкву і духовенство.
Слова «Церква», «Віра», «Господь» почали писатися з малої літери, а потім і взагалі зникали
«Чому саме духовенство? Бо зміна ідеологем призвела до потреби знищення носіїв цих ідеологем. Духовенство в радянській країні не вписувалось в загальну ідеологему побудови комунізму і тих настроїв, які формулювалися партійним керівництвом. В умовах радянської влади духовенство стало тією силою, яка не тільки не сприймала нові постулати радянської влади, а намагалося нести в народ ідеї Господа, ідею Віри, ідею Церкви. А вони не були сумісними з підходами радянської влади. Самі слова «Церква», «Віра», «Господь» почали писатися з малої літери, потім і взагалі зникали або з’являлися лише в принижувальному контексті», – каже в інтерв’ю Радіо Свобода експерт з історії релігії, доктор історичних наук Алла Киридон.
Між 1931 та 1936 роками було зруйновано тисячі церков в Україні – три чверті від загальної кількості. Лише в Києві на початку 30-х було знищено майже 70 церков. У 1936 році в Україні служили лише в 1116 церквах, деякі області – Полтавська, Харківська, Луганська – мали по одній відритій церкві. А деякі – Донецька, Вінницька, Миколаївська – взагалі не мали жодної відкритої церкви.
«Говорячи образно, куполи церков не вписувались в комуністичні горизонти», – каже професор Киридон.
Але удар з боку режиму більшовиків був спрямований саме проти української церкви – зокрема Української автокефальної православної церкви, заснованої на початку 1920-х років.
Були репресовані митрополит Василь Липківський та колишній прем’єр УНР і один із «батьків-засновників» УАПЦ Володимир Чехівський. Загалом в часи Голодомору було репресовано 10 тисяч священиків – причому, зазначають історики, часто під надуманими доносами з боку інформаторів ГПУ.
«В 1930-х роках бачимо вже фізичне нищення духовенства. Йшлося не лише про нищення представників духовенства, а про нищення більшого виміру, ідеологеми… Система нищила все!» – каже професор Киридон.
Комуністи хотіли повної монополії на душу і тіло людей.
«Знаєте, якщо говорити про нищення інтелектуалів і церкви, то для комуністичного режиму це була боротьба за монополію на душі людей. Вони не бачили плюралістичного суспільства – це зрозуміло, ані поліфонічного суспільства, в якому лунають різні голоси. Але вони хотіли повної монополії на душу і тіло людей. І все це було частиною цієї боротьби», – пояснює Шаповал.
Історики зауважують, що в часи Голодомору священики – особливо сільські – жили життям як і решта населення: голодали і животіли, подекуди жебракували, а репресії часто стосувались і дітей священиків або їхніх дружин.
Співрозмовники Радіо Свобода ще раз наголосили на важливості розгляду теми Голодомору в ширшому аспекті, який виходить за рамки суто Великого голоду, і саме тоді є підстави розглядати це як геноцид. Тобто був удар, як писав автор концепції геноциду Рафаель Лемкін, проти «мозку» нації – інтелігенції – і проти її «душі» – церкви.«Доки Україна зберігає свою національну єдність, доки її народ продовжує думати про себе як про українців і домагається незалежності, доти вона становить серйозну загрозу для самого серця радянської ідеї», – пояснював Лемкін.
«Бо якщо локалізувати проблему на тому, що лише вимирали селяни, в яких забирали хліб і всі інші продукти, наносили на «чорні дошки» і робили блокаду сіл – тоді ми не зрозуміємо чому в короткий момент все виявилось з такою жорстокою силою. Бо це була частина тієї лінії, яку вела влада», – зауважує в інтерв’ю професор Юрій Шаповал.
А Алла Киридон додає:
«Якщо говорити про геноцид 1932–33 років, то активний наступ на українство був вмотивований владою і от ця мотивація полягала в нищенні не лише селянства, а й тих, хто міг нести віру для селян і переконувати їх. Геноцид не буває розсіяним, він був загальний в плані знищення українства».