Проекти, події та конкурси на порталі Finance.UA. Фінанси України, курси валют, котирування акцій, ставки кредитів і депозитів, економічні новини в Україні та фінансовий аналіз.
budivelnik написав:Я не суджу по одному випадку...один раз помилитись може кожен Але як мінімум три рази тільки в суперечках зі мною і десятки в суперечках з іншими... Після цього сумнівів не залишається... Найочевидніші Батончики з росії Коболєв приведе до краху... і останній ГУЛАГ це табір відпочинку...
Ахаха))) Батончики из россии - показатель промосковскости)) Разве что твоей - не я ж их продавал в Украине во время бойкота российских товаров, а ты!
Дальше - Коболев приведет к краху. Твоя ложь! Я говорил, что если переговорами с Газпромом будет рулить он. Но ими рулило Министерство, да еще и в присутствии европейцев, а верхнеуровневые параметры вообще были договорены на Нормандской встрече.
ГУЛАГ - это лагерь отдыха. Еще одна твоя ложь! Причем кто хочет, может убедиться просто пролистав на страничку назад - даже поиском не нужно пользоваться!
shapo написав:3) Сказки о будущем расцвете Украины читай на ночь своим детям,особенно акцентируй не на четверть евреях из Израиля, а о 100% ных украинцах из США и Канады. Вряд ли они потом быстро уснут
От цікаво - хто з нас більший казкар? 1 Євреї за останні 80 років мерли як мухи і їх популяція в світі зменшилась на 10%...казкар шапо - вважає це супер досягненням бо а - вони надурили СРСР і США з Британією і отримали власну Державу б - вони просто надурили США і...проср.ли американських 130 млрд 2 Українці за останніх 80 років збільшили популяцію в 1,5 рази і так само отримали свою Державу(хоча СРСР і США) - були проти Але казкар шапо напевно тільки тому що зробив свого сина на 1/8 євреєм і відправив останнього в Ізраїль - вважає що Україна це тимчасово...
Так хто все таки казкар? В України в 27 разів більше території В України земля не пустеля, а одні з найкращих чорноземів Україна потихеньку звільняється від другорядної ментальності... Далі продовжувати?
1) Ты опять врешь как сивый мерин рассказывая о смертности евреев. Они не умерли,6 млн европейских евреев убили немцы с пособниками из местного населения, в т.ч. Прибалтики и Украины 2) Твой бред о Израиле уже надоел не только мне, но и всем кто его читает в... надцатый раз. Угомонись уже и отстань от евреев и Израиля. В Канаде живёт 1 млн украинцев, в США поменьше. Расскажи им что они теряют до сих пор не переехав сюда, какая тут земля и как тут хорошо размножаться
shapo написав:3) Сказки о будущем расцвете Украины читай на ночь своим детям,особенно акцентируй не на четверть евреях из Израиля, а о 100% ных украинцах из США и Канады. Вряд ли они потом быстро уснут
От цікаво - хто з нас більший казкар? 1 Євреї за останні 80 років мерли як мухи і їх популяція в світі зменшилась на 10%...казкар шапо - вважає це супер досягненням бо а - вони надурили СРСР і США з Британією і отримали власну Державу б - вони просто надурили США і...проср.ли американських 130 млрд 2 Українці за останніх 80 років збільшили популяцію в 1,5 рази і так само отримали свою Державу(хоча СРСР і США) - були проти Але казкар шапо напевно тільки тому що зробив свого сина на 1/8 євреєм і відправив останнього в Ізраїль - вважає що Україна це тимчасово...
Так хто все таки казкар? В України в 27 разів більше території В України земля не пустеля, а одні з найкращих чорноземів Україна потихеньку звільняється від другорядної ментальності... Далі продовжувати?
1) Ты опять врешь как сивый мерин рассказывая о смертности евреев. Они не умерли,6 млн европейских евреев убили немцы с пособниками из местного населения, в т.ч. Прибалтики и Украины
Серьозно.. А це нічого , що я беру данні від 1948 до 2020...- в тебе 6 млн вбивали після 1948? Так що бреши та не забріхуйся
shapo написав:2) Твой бред о Израиле уже надоел не только мне, но и всем кто его читает в... надцатый раз. Угомонись уже и отстань от евреев и Израиля. В Канаде живёт 1 млн украинцев, в США поменьше. Расскажи им что они теряют до сих пор не переехав сюда
А може я пишу вірно-а ти не знаєш як свою брехню сховати.. Прикинь Ти пишеш що євреїв вбивали під час війни
6 млн европейских евреев убили немцы с пособниками из местного населения, в т.ч. Прибалтики и Украины
Але при цьому виходить що твій син на 7/8 складається з крові катів євреїв... так коли ти брехав Коли заявляв що євреям в Україні погано бо навколо антисеміти
14 жовтня в Україні традиційно відзначають Свято Покрови, яке останніми роками здебільшого асоцієються з Українською Повстанською Армією. В дослідженнях про УПА є тема, яку часто оминали історики, але про яку залишили багато спогадів очевидці, а саме — жінки, які допомагали підпіллю. Ними масово наповнювали табори ГУЛАГу вони стали тут феноменом, про який говорили: "сіра маса", яка залишала "найяскравіше враження".
"Нас помістили в карантин, усіх сімдесят людей. Протилежний ряд нар займали західні українки, які прибули двома тижнями раніше. По-російськи майже не говорять, в основному всі з сіл, безграмотні і фанатично релігійні", — так описала перше враження про західних українок в Кенгірі росіянка Нінель Моніковська. Подібно як "бандерівці" були окремим поняттям у таборах повоєнного ГУЛАГу, так і "західні українки", в спогадах жінок різних національностей, теж стали феноменом.
1948 року в системі ГУЛАГу створили "спецтабори" ("особлаги"), які наповнили в'язнями 58-ї (політичної) статті. Про кількість репресованих українців лише з Галичини та Волині дізнаємося з постанови президії ЦК КПРС "Про політичний і господарський стан західних областей Української РСР" від 26 травня 1953 року. У документі зокрема згадано, що з 1944-го до 1952 року було заарештовано понад 134 тисячі та вислано довічно з України понад 203 тисячі осіб.
Українки стали помітною групою в жіночих зонах. Якщо за політичними статтями в довоєнній Польщі сиділо кілька українок, то менш ніж за десятиліття, радянські табори прийняли тисячі молодих дівчат. Перші були студентками університетів і помітними постатями в середовищі ОУН. Засуджені після війни, часто не мали прямого стосунку до підпілля — сільськими дівчатами з фантастичними термінами ув'язнення (20–25 років) масово поповнювали особлаги.
"Взагалі, таких як я, що мали по 58-й статті всього п'ять років, були буквально одиниці, — згадувала одеситка Євгенія Ранд. — Основний контингент мав двадцять п'ять і двадцять років, менша частина — від десяти до п'ятнадцяти. Було багато дівчат-бандерівок. Їх так і називали. Малограмотні сільські жительки. Ми ніяк не могли зрозуміти, що вони могли зробити такого, щоб їх жорстоко карати. Був, наприклад, такий випадок. Сусідський хлопчисько прийшов з лісу і попросив хліба в однієї з дівчат. Вона винесла йому коровай. Сусідка побачила це і донесла. Результат — дванадцять років. Але були й такі, яких можна назвати справжніми бандерівками, котрі сиділи за діло".
Більшість мемуарів про ГУЛАГ залишили колишні арештантки, які складали еліту радянського суспільства. Дружини вищого партійного керівництва, представниці військової чи партійної номенклатури, митці, науковці та військові — всі ті, хто доклав стільки зусиль для розбудови радянського ладу і за примхою долі з найвищих щаблів суспільної ієрархії опинилися на самому дні пекла.
У очах цієї інтелігенції юні сільські дівчата нічим не виділялись, створюючи образ "сірої маси". Проте, пізніше несподівано виявилося, що вони мали ряд яскравих рис, які виокремлювали їх з загальної групи. "Українки — здебільшого селянки, а також релігійні — були несхильні моральному розкладанню, невразливі для всякої табірній зарази — доносів, крадійства, співжиття з начальством і, нарешті, лесбіянства", — нотувала дисидентка Майя Улановська.
Мати Улановської — Надєжда Улановська була радянською розвідницею, яка працювала в Китаї, Німеччині та США. Після війни вона, як і донька, опинилася в таборах ГУЛАГу, про що залишилися спогади "Історія однієї сім'ї". У них окреме місце відведено зовсім неграмотній українці, з якою їй довелося працювати. Перше враження, яке справила галичанка, росіянка описала, не добираючи епітетів: "Велика, з великими чоловічими руками, зовсім неписьменна, вона спочатку здавалася мені тупою, як кобила". Незабаром Улановська цілком змінила думку: "Але її доброта та бажання допомагати людям були вражаючими". Ця проста сільська дівчина, яка ніколи не покидала свого села, як могла допомагала тим, хто був поруч, часто виконуючи важку працю за інших. Свій короткий спогад Надєжда Улановська закінчила несподіваним висновком: "Для мене ця неграмотна українка була істотою якогось вищого порядку. Зустріч з нею — з тих, що залишають слід на все життя".
Ці прості жінки були так влаштовані, що не могли цілком влитися й пристосуватися до оточуючої дійсності. Водночас, їм вдавалося змінювати своє оточення. Москвичка Алла Андрєєва згадувала про молоденьку українку "Олєчку", яку через її вік і маленький зріст називала "малятком". Олєчка була старостою стаханівського бараку — тих, хто виконували свою норму під 200%. Але дівчина не лише виконувала велику норму, але й "у Олі барак перебував у дивовижній чистоті, вона тримала всіх в руках, туди водили різні комісії".
Невідома неписьменна селянка, яку назвали "істотою вищого порядку", "малятко Олєчка" зі стаханівського бараку та тисячі інших ув'язнених творили цілісний образ західних українок. Осердям їхньої ідентичності часто була релігійність.
"У ту ніч я ввійшла — і мене вразила тиша і чистота. На підлозі на колінах стояли жінки і молилися. За два дні до того привезли групу західних українок, "58-му", — згадувала акторка Тетяна Лєщєнко-Сухомліна, — На колінах стояли всі, а українки співали молитви. Співають вони взагалі чудово, співають без нот "а капелла", дивовижно вторять на слух на чотири голоси. Ні, цього мені ніколи не забути! Вони співали, а ми слухали, навіть найстрашніші — "бєспрєдєльщина" — притихли, стали на хвилину "як усі". Потім столи зсунули в ряд, накрили їх білими простирадлами, і кожен з нас дав усе, що мав, "на частування". Ялинку мою вставили в пляшку, повісили на неї цукерки, навіть мандарин у когось знайшовся, і навіть шматочок воскової свічки прикріпили зверху і запалили. Ми сіли за стіл, всі поводилися чинно, тихо, всім подали чай у горнятках, усіх пригостили".
Окреме місце займають спогади про вертеп, особливо в перші роки існування спецтаборів. За подібні дійства можна було легко опинитись у штрафному ізоляторі, відтак їх організація вимагала неабиякої конспірації.
"На Різдво українки влаштовували вертеп. Це розігрувалася містерія Різдва. Пошепки передавали: "Аллочка, четвертий барак... о восьмій годині, після вечері". Приходиш, залазиш на верхні нари, вдаючи, що з кимось там розмовляєш. Поволі всі розсідаються, і починається містерія. Різдво Христове. Ангел співає, плачуть матері, у яких Ірод вбив дітей. Потім все, що належить в цій простій і чистій Різдвяній містичній виставі. Часто робили лише так: лице закривали якою-небудь бахромою від хустки, щоб можна було потім сказати: "Та це не я була!". Поки барачна стукачка бігла на вахту — а барак вибирався найдальший, — поки наглядач збирався, йшов через усю зону, все вже давним-давно закінчилося, і ми тихенько сиділи", — писала в спогадах "Плаванье к Небесному Кремлю" москвичка Алла Андрєєва.
Ця історія відбулась у таборах Мордовії 1950 року, але вже за кілька років ситуація радикально зміниться. Смерть Сталіна та повстання в "особлагах" приведуть до значного пом'ягшення режиму. І, як зауважила Майя Улановська, в спогадах про табір "Озерлаг": "На Різдво 1954 року начальство не перешкоджало традиційним виставам. Ходили по бараках ряджені, розігрували історію народження Христа".
Це було Різдво, а ось спогад про Великдень: "Тільки за кілька хвилин я зрозуміла, що в повній темряві співають дівчата з Західної України. Потім я дізналася, що настала Пасха, і вони потихеньку від начальства служили Великодню літургію", — записала росіянка Лілія Ільзен-Тітова.
"Вони знали релігійні обряди, співи, в будь-яких умовах святкували Різдво та Великдень, проникливо молилися. Як просвітлювалися їхні обличчя, як допомагала їм віра! Віра зміцнювала їхній дух", — додавала доктор технічних наук Олена Маркова.
Віра західних українок не означала лише виконання релігійних обрядів, які вони у своїй масі знали на пам'ять. Це було живе християнство, яке проявлялось у допомозі ближнім, високій моралі та спротиві злу.
Ніна Одолінська, яка зауважила, що як представниця російського народу від галичанок не раз відчувала відчуження, підкреслювала: "Вони були віруючими, і це служило свого роду гарантією від підлості та віроломства: їм можна було довіряти свої дрібні секрети, не боятися, що обікрадуть, не очікувати образ і брудних матюків, які я, добре знаючи і люблячи рідну мову, терпіти не могла".
Майя Улановська згадуючи Озерлаг, не могла не спинитись на описі українок та їхніх піснях: "Ця, на перший погляд, сіра табірна маса залишила по собі яскраве враження. По всіх таборах дзвеніли їхні пісні. Співали в бараках, співали на роботі — якщо це була така робота, як слюдяне виробництво — співали хором, на кілька голосів. Епічні пісні про козацьку славу, тужливі — про неволю, про покинуту родину, і бандерівські — завжди трагічні, про загибель у нерівній боротьбі…"
Ув'язнені на 25-літні терміни українці на прикладі пісні могли сповна відчути алегорію "малої" та "великої" зони. Адже часом за невинну пісню в Україні можна було отримати цілком реальний термін. Натомість, на зоні за це переживати не треба було, тож тут репертуар був величезний і співали не ховаючись і не лякаючись: "Гонінь на пісню я ніколи не бачила. Начальство, судячи з усього, вирішило не помічати. За бандерівські пісні на волі давали по 25 років строку, тому їх співали тихенько", — свідчила Улановська.
Частина російської інтелігенції, перебуваючи в цьому пеклі, свідомо намагалася потрапити до західних українок, бо серед них лихоліття таборів переживалися значно легше. Часом, читаючи мемуари арештанток важко збагнути хто пише — українка чи представниця іншої національності.
"Наша українська бригада відзначала день народження один одного: новонародженій приносили "дарунки": торт, зроблений з чорного хліба (вареного з цукровим піском), прикрашений візерунком з цукерочок і паперовими квітами; якусь вишивку, футляр для гребінця або подушечку для голок. Вранці новонароджена знаходила подарунки у себе на подушці, а після роботи її друзі збиралися пити чай з "тортом", — записала в спогадах відомий етнограф Ніна Гаген-Торн. Дарма, що авторка слів про "нашу українську бригаду" була народжена в Петербурзі, в родині видатного хірурга шведського походження, барона Івана Гаген-Торна.
Більшість західних українок звільнилися значно швидше ніж передбачав вирок — хвиля амністій, що прокотилася після смерті Сталіна, суттєво відбилася на стані таборів. Утім, були й такі, що змушені були відсидіти свій термін "від дзвінка до дзвінка". Серед них і три найвідоміші зв'язкові Командира УПА Романа Шухевича — Катерина Зарицька, Дарка Гусяк та Галина Дидик. Їм судилося не лише відбути 25 літні терміни, а й сидіти в особливій в'язниці, а не в таборі — Владімірському централі. Галина Дидик в листі до Президії Верховної ради СРСР 1971 року писала: "Якби ви могли уявити, що таке 25 років у тюрмі, особливо для жінки, то визнали б гуманнішим мене розстріляти". Детальніше тута...
Піду до вас, щоб радісно було У ваших душах і у вашім домі, Щоб дарувати щастя і тепло, Щоб ви усі завжди були здорові!
За вроду дякую батькам, За вдачу - Богу і родині І поцілунок, що в зірках, Що я живу на Україні! Що маю гени доброти І серце сповнене любові, Що ми разом і я, і ти Є українцями по крові!
freeze написав:И у нас вся семья за Зеленского. Теща 80 лет, из глубинного житомирского села родом, ходила в 2004 году в оранжевом шарфике и люто ненавидела Януковича за Зеленского.
Український інститут національної пам’яті та Центр досліджень визвольного руху вміють позитивно шокувати правдою. Ще за тиждень до відкриття цього виставкового проекту соцмережі рясніли назвами «Мир. Труд. Май. Вбивство працею», «Тріумф людини. Українці, які перемогли ГУЛАГ». Минулого року вони розповідали про спротив українців у нацистських концтаборах, нинішнього — про героїв у радянських концтаборах.
8 травня у Києві, біля Головпоштамту, знову виставлено два десятки стендів з уні-кальними фотографіями й цікавими даними. Ми вирішили поговорити про новий виставковий проект з його кураторкою — керівницею програм Центру досліджень визвольного руху Яриною ЯСИНЕВИЧ.
— Ярино, про що ваша виставка? Історія, про радянське рабство, про рабство українців, про те, що рабство було ефективним чи не ефективним? Як ви самі схарактеризуєте цю історію?
— Цей проект називається «Тріумф людини», і ми хотіли розкрити історії людей, які свідчать: людина завжди може тріумфувати над системою, в будь-яких умовах. Це не завжди закінчується щасливо, часто закінчується трагічно, але люди завжди можуть бути людьми.
Ми розказуємо про початок концтаборів на території України, які прийшли сюди з більшовиками, їх потім перенесли на Північ. Про те, як «блатних» натравлювали на поетів і на творчу інтелігенцію. Про спецпоселення, по суті — про вирок жити без дому. Ми розказуємо про депортації. Про Джемілєва, якого шестимісячним вивозили з Криму. Про депортації західних українців. Це теж була частина цього гулагівського режиму. І розказуємо про те, як люди протистояли цьому режиму. Про мистецтво, про повстання, про втечі, про те, що неможливо ув’язнити віру, про те, що арештанти несли в собі традицію і завдяки їй хоча б морально знаходили шлях утечі від нелюдських умов.
Виставка складається з двох частин: одна — про те, як ГУЛАГ убивав українців, а друга — як українці діяли проти ГУЛАГу, в тому числі про дуже індивідуальні протидії.
Як, наприклад, про незламну віру.
Йосипа Сліпого ГУЛАГ не зміг змусити зрадити вірі — попри всі зусилля та знущання. Коли на вимогу Папи Римського і президента США Кеннеді Римові віддають Сліпого — конвоїри не дозволяють йому навіть ступити ногою на українську землю. Хоча ешелон кілька годин стоїть в Україні.
ГУЛАГ не позбавив віри і київського баптистського священнослужителя Вінса. Георгій Вінс, людина, яка для баптистської громади мала величезне значення, умудрився пронести всередину табору Слово Боже. Зашив у майку малесенький шматочок Біблії — Євангелія від Марка, коли його роздягали на вході на огляді, він майку тримав у руці — й охорона не помітила.
Де тріумф у цих стражданнях?
1 вересня буде велика проща греко-католиків до Риму на 50-річчя храму української Софії, який побудував Сліпий після звільнення. І це — про його тріумф над системою, яка заборонила його церкву, вбивала його паству, катувала патріарха особисто. Сліпому пропонували бути українським очільником контрольованої Москвою церкви, йому треба було відмовитися від Папи, перейти у московське православ’я. Він відмовив.
Левко Лук’яненко після всіх знущань повернувся із Сибіру в Україну й став автором Акта про Незалежність. Він поставив крапку в існуванні СРСР. Ручкою у своїх спрацьованих на лісоповалі руках.
Сестер Степана Бандери вивезли на Північ просто за те, що вони народилися в одній сім’ї зі Степаном. Їм пропонували: одне публічне звернення до повстанців, щоб вони перестали воювати, — і додому. Причому пропонували, забравши з тієї вічної мерзлоти, з тих бараків, нар і бушлатів, у помешкання з ванною, з гарячою водою. Одне звернення — і ти залишишся тут. Їхня відмова — це і є тріумф людини над системою.
Ми розповідаємо про табірне мистецтво. Про Опанаса Заливаху, якого запроторюють у ГУЛАГ із забороною малювати. Пам’ятаєте ще про Шевченка —«Строжайше запретить писать и рисовать»? ГУЛАГ відтворив ту дійсність також. Заливаха, якого арештовують за вітраж на шевченківські мотиви (!) — все одно творить у таборах серію гравюр. Якою ціною? Як він зміг після ув’язнення далі творити? Але — зміг.
Творчість та гідність — також форма опонування. У Львові, в музеї «Тюрма на Лонцького», є вишивка литовки, яку та подарувала українці, вишита риб’ячою кісткою. Скільки тисяч кілометрів проїхав цей символ спротиву людини системі? Сьогодні вже нема ані тієї українки, ані литовки. Але є символ. Символ їхнього тріумфу.
— Це в ГУЛАГу вона подарувала?
— Так. Я думаю, що у Вільнюсі є стара вишивка, подарована навзаєм українкою. Серед усіх тих безколірних, облізлих, огидних роб, бушлатів, сірості й безколірності Півночі жінки торочили якісь ниточки з одягу, десь якимось дивом діставали ці голки й вишивали, щоб бодай якось прикрасити дійсність, вшанувати традицію і релігійні свята.
— Нинішній політв’язень Росії Роман Сущенко малює картини з лушпиння цибулі та соку буряку, бо йому не давали фарби…
— Крашанки в ГУЛАГу малювали з фарб, які економили, розписуючи совєцькі агітплакати. Робили «таборові» паски — тиждень не їли хліба зі своєї пайки, а потім щось складали, щоб було щось особливе. Воно було якимось чином особливе? Ні, хліб за тиждень з цієї пайки не має ніякого особливого смаку, він має тільки духовну цінність, цінність вийти в опозицію від цієї всієї сірості й от так — пройти.
Ми розказуємо про втечі, про те, як люди втікали неодноразово — і це складно, це історії, з яких можна будувати гостросюжетні романи. Ми розповідаємо про мережу взаємодопомоги, про ОУН-Північ у Воркуті, про повстання, про спротив ГУЛАГу і про людей, які піднімали ці повстання, які врешті розвалили ГУЛАГ.
— Табірні мережі спротиву створювали лише українці?
— Ні, але вага українців питома. Після війни був період, коли Радянський Союз відмінив смертну кару — і всіх, кого мали б розстріляти, заганяли в табори.
Повоєнний етап — це в основному люди Західної України, балтійські лісові брати, ще трохи з кавказьких народів. У табори вже приїжджають не поети, на яких можна, як заведено енкаведистами, напустити «блатних». Сюди приїжджають воїни-упівці, литовські, естонські, латвійські солдати — і вони поводяться зовсім по-інакшому. Це змінює розклад сил у в’язничних війнах. До цього періоду адміністрація ГУЛАГу використовувала кримінальників для того, щоб тиснути на політичних, поетів, художників, інтелектуалів. А тут приїжджають військові, які можуть застосовувати силу для самозахисту, солдати підпільної армії, навчені співпрацювати між собою, — і вони відтворюють там організацію. Утворюється так звана ОУН-Північ, яку очолює Михайло Сорока зі Львова. Це мережа моральної та матеріальної взаємодопомоги в’язнів. Чим вона важлива? Коли мало їжі, холодно, нема де спати, тяжка праця, віддати частину якогось свого ресурсу на взаємодопомогу іншим людям — це високий рівень морального спротиву і, я навіть не побоюся цього слова, — морального геройства. І попереднього року, коли ми розказували про українців у нацистських концтаборах, ми теж розповідали про мережі взаємодопомоги в тих концтаборах.
ГУЛАГ — це довші строки, довша історія. Вона починається з мереж спротиву і, врешті, піднімається повстання. І хоча Кремль його жорстоко придушує, але змушений піти на політичні поступки. І як результат — ГУЛАГ, оце «главноє управлєніє лагерєй», ліквідовують. Обсяги репресій зменшуються, табори існують, але ГУЛАГ перетворюється у свою слабшу версію.
Формально ГУЛАГ проіснував до 1960 року. Але ми дивимося на це явище не з формальної точки — як на інституцію під назвою «главноє управлєніє лагерєй», а дивимося на це як на систему знущання над людиною. Яка включала в себе і вбивства, і знущання по дорозі — від арешту й зборів минало лише 5 хвилин до жахливих умов транспортування, які просто не витримували малята і старенькі. Яка включала у себе і «спецпоселення» на Півночі й у Середній Азії для неугодних, і навіть цинічне кидання на фронт, щоб руками арештантів захищати себе.
Останній український політичний в’язень Богдан Климчак із Сибіру повернувся восени 1990-го — після 17 років каторги.
— Це на поселення їх залишали?
— Спецпоселення — це трошки слабший режим, ніж у таборі, але він, по суті, теж дуже тяжкий. І там теж знущалися. Не було умов, тепла, житла. Бараки — на кілька родин. Поселився собі «уражений у правах», завів весною якийсь невеличкий городик, а чекісти — ні, тепер ви переїжджаєте за 50 — 100 кілометрів. І в коротке літо Півночі ти навіть не можеш цієї невеличкої городини виростити, а нема зелені — починається цинга.
Чому не ставимо крапку у 1960-у? Бо, наприклад, коли вже Горбачов «перебудовував» СРСР, вони паралельно убили Василя Стуса в таборі.
Після 1960-го каральна психіатрія буяла.
У проекті ми розповідаємо історію Леоніда Плюща, якого не змогли зробити психічно хворим, незважаючи на те, що його вбивали хімічним способом. Плюща закрили у спецлікарні, накачували галоперидолом, інсуліном, трифтазином. Його судомило, він був не здатний спілкуватися навіть з дружиною (а на побаченнях — усе одно мінімум двоє наглядачів), його годинами тримали прив’язаним до ліжка в очікуванні інсулінового шоку. Завдяки міжнародній підтримці Плюща вирвали із СРСР. Він жив, творив за кордоном, його автобіо-графія «На карнавалі історії» перевидана в багатьох країнах світу. Але з початком російської агресії повернувся в Україну і сказав у своєму інтерв’ю в 2014 році: «Революція — справа молодих, а коли вже війна — треба бути вдома».
— Росіяни, з тих, яких можна вважати друзями, нам часом дорікають, що ви з усього, що могло нас об’єднати, робите суто українську історію. Голодомор, табірні бунти — наче більше ніхто не чинив спротиву і ніхто не помирав від голоду. Я кажу, що Голодомор — це був геноцид українців за «сословною» ознакою, бо «закон про п’ять колосків» діяв на території всього Радянського Союзу, але тільки у нас зерно вивозили абсолютно, у нас забирали просто все. Табірні бунти — також дуже українська історія, бо ми принесли в табори бацилу бунту. Але, на моє переконання, ГУЛАГ — це не українська історія. Вбивство працею — це був геноцид усього радянського народу. Бо хай на 70 років, але їм вдалося створити такий «етнос»…
— Іван Багряний, про якого теж йдеться у виставці, казав: СРСР — це концтабір для всіх понад 100 національностей.
Але ми розповідаємо про українців ГУЛАГу. Бо хто про них розкаже, окрім нас?
Наприклад, коли говоримо про табірні повстання, ми пояснюємо: там були не лише українці, але український чинник був дуже сильним, вагомим. Там був чинник балтійський, чинник народів Кавказу, чинник росіян, які теж доєднувалися, євреїв, але кількісно українців у повоєнному ГУЛАГу просто було найбільше. І ми були найкраще організовані.
Мене особисто дивують закиди: «Чому не розповідаєте історію про інші народи?». Коли ми говоримо про себе, це не означає, що ми замовчуємо про інших. Ми просто говоримо про себе. Це — нормально. Росія воліла б, щоб про Україну просто мовчали. «Нікого згадувати — нікому згадувати». Але, дякуючи й героям нашого проекту, так ніколи не буде.
Подивіться, як росмедіа зрегували на формулювання «вбивство працею». Коли ми оприлюднили на Фейсбуку історію з проекту Ізидори Косач, отримали закид: ну вона ж не загинула в ГУЛАГу. Так, її вирвали звідти, вона повернулася до Києва 1940 року, брала участь в антинацистському спротиві, потім перебувала в еміграції. Щоб заробити на життя, Косач працювала у пральні, але була активною в громадському русі. Давайте зважимо: еміграція, треба винаймати житло, за щось їсти, для цього ти, інтелектуалка, професорка, тяжко працюєш, переш речі, миєш посуд. Багато переш для того, щоб себе утримувати, — і ще витрачаєш чимало часу на громадське життя. І вона стала досить впливовою у діаспорі. Нам опонують, мовляв, її ж не вбили. Не вбили, але вона три роки валила ліс. І ми ж не досліджуємо потім анамнез діагнозу наслідків такого фізичного знущання, скільки і як саме вона прожила.
Або історія Корольова. Під час допитів авіаконструктора сильно б’ють і ламають йому лицьові кістки. Вже потім, коли він житиме «на великій зоні» Радянського Союзу, йому зроблять планову операцію — і під час неї, через ці старі переломи, про які не знали лікарі, щось стається, не проходить якась трубка — Корольов помирає. Він помирає на операційному столі внаслідок тих травм, які він отримав під час катування в застінках НКВД. Хіба це не вбивство? Його таки вбив ГУЛАГ, просто з відстрочкою на декілька років.
— Ваш проект цікавий тим, що ви порахували всі оці міста, об’єкти, дороги Півночі, на яких, фактично, працювали радянські люди, як раби. Як ви рахували, як ви це досліджували?
— Історики знають, де був наш «контингент». Які міста й об’єкти будувалися політичними в’язнями. Чотири десятки російських міст повністю постали завдяки смертельним трудовим нормам. Серед них — Норильськ, Тайшет, Воркута, Магнітогорськ, Магадан. У 12 містах зеки збудували житлові квартали, водогін, дороги, школи, лікарні, як-от у Челябінську, Якутську, Хабаровську. Спорудили вони також вісім гідроелектростанцій, три штучні канали — Біломорсько-Балтійський, імені Москви та Волго-Донський, Норильський нікелевий комбінат, Нижньотагільський комбінат, Трансполярну, Кольску і Печорську залізниці, шляхи Сибірської магістралі, тунелі на Сахалін, Караганда—Моїнти—Балхаш, Тайшет—Лена, автостраду Москва—Мінськ…
Дуже символічною є історія так званої сталінської «мертвої дороги», цілком таємного будівництва, яке виконувалося тільки політичними в’язнями. Сім років. Вічна мерзлота, 1263 кілометри шляхів. Після смерті Сталіна будівництво зупинили. Прокладені залізничні полотна — закинули. Діє дотепер лише одна ділянка — Чум—Лабитнангі. У 1948-у Лабитнангі став залізничною станцією. Восени 2017-го до цього містечка етапують українського режисера Олега Сенцова, засудженого Росією з політичних міркувань на 20 років.
По суті нашими, в тому числі україн-ськими, руками побудували дорогу, якою потім через майже століття погнали нашого режисера Сенцова.
Дослідницька робота з вивчення історії ГУЛАГу, українських її сюжетів має продовжуватися.
Втім, важливо не тільки записати історію, а й зробити висновки. Зрозуміти ціну економічної потужності Росії, ціну тоталітарної модернізації. Морально зважити: як завдяки злочинам проти людства створювався інфраструктурний потенціал.
Великі об’єкти будувалися політичними в’язнями, більшість з яких не мала шансів вижити і повернутися. Є економічні розрахунки: продуктивність праці в’язнів становила 3 відсотки від продуктивності праці вільнонайманих. Не тому, що вони погано працювали, саботували чи ще щось. Це були знесилені люди, яких не годували, яких утримували в жахливих умовах, які не могли просто фізично виконувати цю роботу. Тобто з продуктивністю 3 відсотки зводилися величезні інфраструктурні об’єкти Радянського Союзу на Півночі. Це вбивство працею і це — ціна модернізації в СРСР.
— Ярино, а чи це не був перебір — говорити про це 1 травня? Все таки день солідарності трудящих… Він існує, і в Європі існує, й люди навіть на відпочинок їздять у цей день і якимось чином одне одного вшановують…
— «Пєрвомай» не є частиною проекту. Але дата була цими днями, і ми оприлюднили інформацію про цей спосіб радянського катування. Ми маємо розуміти реальний контекст радянських дат. Їх не можна осмислювати без контексту.
1 травня — день праці, у багатьох країнах він теж вшановується. Якщо Україна хоче вшановувати працю, питання — чи треба це робити 1 травня? У нашому контексті — це свято, впроваджене радянською владою, яка знущалася з людей праці — в прямий, злочинний фізичний і моральний спосіб. СРСР відновив рабство. Відкрив перші в Європі концтабори й утримував ці місця катування до 1990 року.
Про це слід говорити в суспільстві, згадувати справжню суть гасел. Не ховати це, не ховати так само, як у контексті 8 березня не можна приховувати, що сім десятиліть СРСР — це була рівність експлуатації. Чоловіки і жінки були однаково експлуатовані, без преференцій для жінок. Говорити — означає насичувати ці дати новим, реальним змістом. Про права робітників, підприємців, жінок, чоловіків, про права людей.
Проект «Тріумф людини» про українців у концтаборах нацистів (ця частина створена торік) і в концтаборах комуністів (відкрилася 8 травня цього року) — це нагадування. Що 8 травня — не лише завершення Другої світової війни у Європі. Це була перемога ГУЛАГу над Аушвіцем. Тріумф людини — проект-нагадування самим собі й вільному світу, що звільнені радянськими та союзними військами нацистські табори потім ставали радянськими… концтаборами.
Що ГУЛАГ не зупиняв свою вбивчу роботу ні на мить. Виснажені війною західні союзники 1945 року залишили нас (українців, балтійців, поляків, чехів, словаків, угорців, білорусів, весь великий шмат континенту) тиранові, який був такий самий, як Гітлер. Це той історичний факт і той урок, який ще чекає на своє повне осмислення.
— Хтось із російських філософів сказав, що розкаяння Росії почнеться, коли член кожної родини зрозуміє, що в їхній сім’ї є або жертви, або кати. І що все це несе відбиток на нащадках…
— Хотілося б, щоб вони до цього прийшли. Адже росіяни не проговорили і не усвідомили масово, що й російський народ дуже серйозно постраждав від радянської влади. Родину моєї бабці Олександри розкуркулювали в 1920-х роках, вони бунтували, їх убивали. Цю історію вона пронесла крізь своє життя, і пам’ятала, опинившись у Львові. Чи пам’ятають, чи говорили про цей урок її сестри й їхні діти — я не знаю. Ми пам’ятаємо. Бажання Сталіна знищити українців зумовлювалося тим, що тут був пості-йний осередок спротиву. Але й росіян вони вбивали нещадно. Роман «Діти Арбату» блискуче передає обстановку, в якій жила Москва, Росія, і як сталінізм змінював людей.
Але повернімося до нас. Можливо, якраз наша місія — розповісти світові, що насправді робив тоталітарний комуністичний режим? Пояснити тим багатьом західним європейцям, залюбленим у симпатичних хлопців і дівчат з комуни, — що можуть зробити комуністи, прийшовши до влади. Так само, як завдяки євреям світ зрозумів, що таке нацизм та Голокост, так само Україна має пояснити — що таке комунізм, Голодомор та ГУЛАГ.
А я якось більше довіряю інформації від Солженіцина в його Архіпелаг Гулаг - ніж фантазіям якогось напів казахо/російсько/єврея по мамі з жінкою Українкою, але сином євреєм.... Адже Або шапо не єврей (якщо національність не по мамі) або його син не єврей.(якщо національність по мамі)
Що будемо вибирати?
Не пишите о том, чего не знаете. Да, его сын "не совсем" еврей из-за мамы. Но знаю достаточно много таких "не совсем" евреев, уехавших в Израиль. В частности, у меня уехал такой друг - архитектор. С двумя детьми. Причём настояла на отъезде его жена - чистая украинка в середине 90-х (точный год не помню, врать не буду).
budivelnik написав:Я не суджу по одному випадку...один раз помилитись може кожен
І це теж факт! 
