Hogtown написав:Рыба-сом
В 2013 году «братушки» в дискуссиях о гипотетической войне Украины с РФ вещали (и не блефовали, а были в этом абсолютно уверены), что-де освободительные танки по дороге из цветов докатят за раз как минимум до Днепра, украинская армия («там же люди с советской присягой!») на 95% перейдёт на сторону освободителей (кроме, ессно, немногочисленных галичан), а сопротивление освободителям – если будет – возможно лишь где-то в районе Карпат и Западной Волыни.
Реальность их (если судить по реакции) немножко расстроила.
Так, в общем, «братушки» были правы. Им просто помешали добровольцы, которые сами приехали, за свои, со своим оружием и экипировкой, с ЗУ, из Киева, Днепра и тд. Под Славянск, Доброполье, Мариуполь...
Помню здесь (Торонто) тоже была кампания по сбору денег, техники, броников.
Вот как раз добровольцев они («братушки») не просчитали - полный нежданчик...
А госструктуры Украины (ВСУ, милиция, СБУ, прокуратура и тд) показали себя во всей красе - полным дерьмом. Это они (госструктуры) как раз Украину и сдавали, и на них «братушки» и рассчитывали. В их понимании народ никогда, ничего не решал, просто шел куда его вели. А на деле оказалось не так, не сработало...
Они ("братушки") были уверены, что добровольцев и каких-либо патриотических военнослужащих в принципе быть не может. Максимум - "бИндеры" в Карпатах будут партизанить.
+ Они реально сами себя обманули с тем, что считали всех, кто голосует за ПР - автоматически пророссийскими или даже просто "российскими" (хотя этим и местный "оранж" страдал).
Однако тут случился прокол. Суть (насколько я понимаю) его была вот в чём: многие из этих "сине-белых" позиционировали себя в стиле "Украина - хорошо, но зачем лезть на Запад? Там геи, бездуховность, а на Востоке - братушки-славяне, вместе немца воевали, в одной стране жили, нужно с ними кучковаться". Были, конечно, там и просто украинофобы.
Но, в общем, суть в том, что когда случился Крым, я со страхом начал читать ленты и посты некоторых знакомых, которые в ходе Евромайдана были радикально на стороне Яныка. Со страхом потому, что был риск оказаться с людьми уже невиртуально по разные стороны линии фронта (где он будет проходить, весной 2014 было ещё неясно - у меня до сих пор сохранились свои карты-наброски с разными вариантами развития ситуации).
В результате оказалось: один, бывший советский офицер, писатель в т.ч. и н-ф книги о том, как ГГ вместе с братушками сражается против НАТО-бендер резко стал проукраинским волонтёром и журналистом; второй, сам из Мариуполя, клял евроассоциацию и майдан - начал плодить посты в стиле "Мариуполь никогда не будет российским, твари" и т.п.
В общем, что-то похожее как весной 1917 приключилось. Даже термин можно тот самый использовать ("мартовские украинцы"):
Масу з'їзду складали т. зв. «мартівські українці». Революція зірвала полуду з їх очей і вони побачили всю кривду, яка творилася над ними, як українцями. Які ж почуття повинні були пробудитися наслідком усвідомлення обману і кривди з боку Росії? Тої самої Росії, яку вони боронили завзятіше від самих росіян і якої патріотами були до революції? Любов свою вони вже віддали Україні. Для Росії залишилася одна ненависть.
Любов до України не була ніжною любов'ю дитини. О, ні! то була гаряча, не знаюча компромісу любов молодої істоти до свого ідеалу. Один натяк з боку вождів, що треба загинути в ім'я досягнення ідеалу, і маси готові були жертвувати своє життя знайденій батьківщині.
Та понад усім панувала ненависть до Росії. То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідности, ненависть наслідком образи найсвятіших, найідеальніших почувань масової душі. В найпідліший спосіб Росія крала у нас почуття любови до батьківщини. Крала, бо ворог усе може одняти, ограбувати, примусити «жертвувати», але любов може тільки вкрасти. Революція зірвала тогу шляхотности з Росії і замість ідеалу наші очі побачили потвору, яка, навіть не закриваючи гидоти свого тіла, цинічно кинула гасло «самоопрєдєлєнія народов», але «постольку- поскольку» те гасло можна використати проти наших визвольних змагань. Парадокс? Ні. То був опій, яким хотіли приспати інстинктивну чуйність поневолених народів до часу, поки Росія перебуде хворобу революції. По хворобі все мусіло бути розтоптаним. К чорту всі гасла і принципи, коли раби перестають бути рабами. І хвора, навіть хвора Росія устами свого першого улюбленця Керенського на київському двірці істерично кричала на «расчлєнітелєй Росії»: «рукі проч!» Для Росії революція потрібна була «постольку-поскольку» вона спасала її від остаточної загибелі, як «велікой» держави, що було неможливе за нашого самовизначення.
Національна революція набирала титанічного розмаху. Вона зовсім не хотіла рахуватися з майбутньою долею Росії. «Мартівські українці» з посвятою і навіть із фанатизмом неофітів чекали моменту, коли можна буде увігнати ніж не «в спину революції», в серце Росії. Інстинктивно вони відчували, що те треба зробити.
Увігнати ніж у серце Росії негайно, навіть не рахуючись із безпосередніми наслідками того для нас, таке було бажання. Хіба можна видобути з людської душі більшу ненависть?
У стихійній ненависті до Росії була найбільша внутрішня сила нашої революції. Але в ній же була й наша слабість. Авторитет провідників серед неофітів занадто великий. Він необмежений. Неофіти ніколи не перебільшують свого почуття, не перебільшують своєї волі до чину і сили свого характеру, але неофіт не вірить у силу свого розуму — пам'ятає, що недавно грубо помилявся і служив фальшивим богам.
Тому-то й не диво, що не зважаючи на майже вулканічний характер ненависті до Росії, яка відчувалася на з'їзді, вибуху не було. Ми слухняно йшли за своїми провідниками. А наші провідники любили Росію! Що це була за протиприродна любов, годі сказати. Чи це була любов старої жінки, що колись молодою з примусу віддалася і цілий вік гиркала на свого чоловіка, не помічаючи, що давно вже його покохала, чи любов лакея до зубожілого пана, чи любов прирученої звірини до дзвоників на ярмі, але залишається фактом, що в наших провідників була таємнича, можливо підсвідома, любов до Росії. Зі своєю любов'ю провідники дуже ховалися. Але часом це ставало помітним. У такі моменти, здавалося, що маси розтопчуть усе і всіх на своєму шляху до свободи, стихійно кинуться на ворога і вже в самій боротьбі знайдуть собі нових вождів, які не спинятимуть нового життя.
