От я собі ще торік зробив гнучкий графік.
Працюю за цивільно-правовою угодою. Два або три дні на тиждень. Отже, висипаюсь. Сім годин на день. Отже, не сиджу, "до дзвінка", коли мозок вже стомлюється і "не варить". Відпустка – без обмежень. Аж навіть інколи трохи втомлює.
Краса
Правда, останнім часом мені здавалось, що на мої півставки нав'ючили роботи на цілу ставку (або й дві)!
Я обурився і "вигриз" додаткового працівника. "Штатного". Працюватиме, як і всі звичайні штатні раби, – 5 днів щотижня. Без права на "крок вправо, крок вліво..." Скину на нього половину навантаження. А мо й ⅔? Як думаєте, він витримає, працюючи тиждень за тижнем, день за днем, майже без відпочинку (що таке ті два вихідні...) – як проклятий?
Десь так:
„ Андрій Дмитрук
Спадкоємці. (оповідання)
...
– Дуже добре. Я жартома назвав свою оселю гасієндою святого Георгія... Будинок споруджено із справжніх соснових дощок. Недавно я одержав відпустку і, звичайно, полетів до себе, в чудовий вересневий Орегон... Уявіть собі: веранда, вечір, комарі під ковпаком настільної лампи, чашка чорної кави... У верхів’ях бубонить вітер, а біля стовбурів – тихо, тепло, темно. Кажани над будинком – раз туди, раз сюди... Так ось, посидів, випив кави і пішов спати – втихомирений, на себе не схожий. Серед ночі прокидаюся. Тиша. В кімнаті ні кванта світла. За вікном – контури гілок і зірки. Лежу й думаю: чому прокинувся? А на душі тривожно. Голова пашить. Ніколи зі мною цього не було. Так ясно уявилося: адже це злочин – не спати, світанок скоро, а тоді... Уже й калачиком згорнувся, і очі заплющив старанно. Та надто сильний був мій аналіз, і я вчепився за свій незрозумілий страх – що «тоді?» Навколо був холод, Валентине, лютий холод. Точніше, очікування холоду... Хапатися за останні крихти сну, а потім іти, поспішати кудись... Мені ввижалися небачено похмурий шлях, блукання по мертвому, тісному, розділеному на клітки простору. Там нема небезпеки, а є тільки вбивча одноманітність роботи, коли хочеш спати і не можеш. Інакше станеться щось жахливе. День за днем, рік за роком, як вічний двигун... І очі в кімнатній темряві. Я був не сам. Хтось обережно й тихо стежив за мною, боячись стурбувати – стежив по-собачому, голодними очима. Життя його залежало від мене, тільки від мене. Я – брудна, отупіла людина-двигун – був годувальником, господарем життя кількох іще слабших істот. Вони чекали мене, коли я повертався ввечері, немов первісний мисливець із джунглів; вони оберігали мій короткий сон, боячись кашлянути в задушному повітрі моєї конури... Я чув запах... Ні, вранці все скінчилося. Пізніше мені вдалося дізнатися... Колись тут, де нині мій ліс, було величезне місто. Навіть тепер іще археологи знаходять серед сосон іржаві каркаси будинків, завалені тунелі. А в місті жили мільйони людей. Вони народжувалися, росли, плекали свою злість: їм не вистачало кисню, світла, простору. Вони гризли себе й інших, заздрили, створювали ілюзії... І працювали одноманітно, ординарно, всі як один, із покоління в покоління – спочатку мучилися, потім звикали, тупішали, рефлекторно виконували завчені операції. Старіли, вмирали... Тієї ночі я став одним із них... – Ясно, – мовив Вишневський і підвівся з-за столу. – Ви не перший. І не найважчий. Справа в тому, що в Землі величезне минуле. Його відгомін найкраще чути в пустельних заповідниках. Лишаються не тільки іржаві каркаси – нічого не губиться в часі! Ви здорові, Іржі. Це просто невідомий науці вид інформації, так би мовити, довготермінова телепатія – записані незрозумілим кодом почуття й думки наших предків.
...”
А ще й влада буде проти справедливого поділ праці, бо Ватикан і інквізицію навколо неї мабуть не збудуєш і 1000 років не поцарюєш. А отже набагато простіше й вигідніше визискувати працівників, поки вони люто конкурують між собою (як от нині)...
Але ж хіба завжди можливо буде уникати Правди, хоч би якою незручною вона була? Якщо вона ставатитиме дедалі явнішою?
Третя промислова революція: цифрові технології змінять виробництво до невпізнаності...
